Глава 12

Палац Рейвенпортів, 595 років до битви проти Наталіеля                                                                 

Два тижні. Рівно стільки ми провели в Хейвенберді. На щастя нам вдалося знайти провидицю, яка повідомила нам точну дату та координати місця відкриття порталу. І я розуміла, що зовсім скоро ми наблизимося до того, аби повернутися. Я ж в цей час вчила Маркуса керувати своєю магією. І в нас вже були перші успіхи. Він міг цілу хвилину тримати за руку когось, не боячись зашкодити. Це справді був досить непоганий результат. Якби ми тут затрималися трохи довше чи хлопець був би тим, хто все пам'ятатиме, то все склалося б зовсім інакше. Можливо тоді б і не було вампірів, адже Людміла та Маркус не стали б шукати іншого виходу. Насправді я себе навіть почувала трохи винною, адже те, що я зараз навчаю, ніяк потім не відобразиться на житті принца. Уся ця радість не справжня, адже коли ми перенесемося, час повернеться назад. Чи не вперше за весь час нашої подорожі в мене прокинулась совість. Ми б могли справді врятувати хлопця, і тоді його життя б склалося інакше. Він би не був приреченим на смерть у молодому віці, а прожив щасливе життя зі своєю коханою. Але ми порушимо хід історії. Тому мені доведеться таки зробити це. Хто б міг подумати, що кожного разу при перенесенні найважче буде саме покидати це місце.                                                                                                          

І от настав наш день перенесення додому. Ввечері ми б мали знову зустрітися з Маркусом, аби він продовжив навчання. Проте я розуміла, що цього точно не буде. І це було досить важко сприйняти. Я ж стояла перед дзеркалом та уважно себе розглядала. Зовнішньо я залишалася все тією ж Мелісою де ЛаФельт, принцесою ельфів та спадкоємицею трону Еллеону. Але внутрішньо... Я сама себе не впізнавала. Куди поділася та дівчина, головною проблемою якої було обрати сукню на черговий бал. Відповідь лише одна — вона виросла. Тепер я вже не та Мелісса, що тікала від будь-якої небезпеки. З кожним нашим перенесенням я ставала більш готовою до того, аби нарешті прийняти трон. Проте сумніваюся, що мама так просто мені його віддасть. Доведеться ще поборотися за своє.                         

- Про що думаєш? - Грегорі підійшов ззаду, поцілувавши мене в шию.                                                         

- Про майбутнє. - просто відповіла я. - Коли ми повернемося, я маю зробити все, аби щось змінити в Еллеоні. Народ не задоволений королевою, і вона їх просто знищує. - і це справді так. - Однак сумніваюся, що мати так просто віддасть мені трон.                                                                                       

- Я лише трохи знайомий з королевою, та теж в цьому сумніваюся. Тобі доведеться ще поборотися за свій народ. - посміхнувся він. - Але ти будеш не сама.                                                                                    

- Це ти на себе натякаєш? - я повернулася до нього.                                                                                      

- Не лише. Ти ж знаєш, що кожна країна наших колишніх одногрупників підтримає тебе. Принаймні вони так точно. Це якщо почнеться, так би мовити громадянська війна. - Грегорі це так просто сказав. - А зараз нам вже час. Портал має от от відкритися.                                                                                        

Ми забрали свої речі та попрямували до східного крила, де знаходилася мала бібліотека. Саме там ми й маємо перенестися. Я вже зрозуміла, що ми наближаємося до нашого часу, але от в якій країні опинимося. Чесно, я боялася перенестися в Еллеон, адже там зможу зустріти свою матір. Тим паче вона народиться зовсім скоро. Але якщо ми досі не були там, значить велика ймовірність, що опинимося. Та чому нас саме кидає по країнах наших колишніх одногрупників? Це якийсь жарт чи що? Але зараз не хотілося про це думати. Ми маємо встигнути перенестися. І от ми стоїмо в бібліотеці, очікуючи, відкриття порталу. Та ніхто ж не обіцяв, що буде легко. Коли він відкрився, ми не встигли зробити крок, адже нас зупинив голос.