Глава 12

Палац Рейвенпортів, 595 років до битви проти Наталіеля                                                                 

Два тижні. Рівно стільки ми провели в Хейвенберді. За цей час вдалося знайти провидицю, яка повідомила нам точну дату та координати місця відкриття порталу. Я розуміла, що зовсім скоро ми зможемо повернутися додому. Проте зараз мої думки були зайняті зовсім іншим: навчанням Маркуса контролювати свій дар. Наші успіхи вже були помітні: він міг утримувати когось за руку цілу хвилину, не завдаючи шкоди. Це був значний крок уперед, і я відчувала гордість, але одночасно й тривогу.

Якби ми залишилися тут довше або якщо б пам’ять збереглася у Маркуса, все могло б скластися зовсім інакше. Можливо, тоді Людміла та він не шукали б іншого шляху, а вампірів могло б взагалі не бути. Усвідомлення цієї тонкої граней між успіхом і катастрофою терзало мене зсередини. Моє навчання не залишить сліду в історії принца: час повернеться назад, і він не пам’ятатиме жодної секунди.

Уперше за всю подорож я відчула тяжкість совісті, відчуття провини за те, що навіть найкращі наміри не можуть змінити минуле. Ми могли врятувати життя молодого хлопця, дати йому шанс на щастя, але втручання у час — це ризик, який неможливо ігнорувати.

Я сиділа на широкому підвіконні бібліотеки, спостерігаючи, як крізь високі вітражі пробиваються останні промені сонця. Їхнє світло відкидало на підлогу яскраві плями, що переливалися всіма кольорами веселки. У цю мить я відчувала, наскільки хистким є баланс між часом, долею та вибором. Кожен наш крок тут, у минулому, міг змінити майбутнє так, як ми навіть не уявляли.

— Про що думаєш? — прошепотів Грегорі, підійшовши ззаду, його теплі пальці торкнулися моєї руки, а губи — шиї.

— Про майбутнє, — відповіла я спокійно, хоча серце билося шалено. — Коли ми повернемося, доведеться змінити Еллеон. Народ страждає, і королева їх просто знищує. Але отримати трон не буде легко.

— Я лише трохи знайомий з королевою, — усміхнувся він. — І теж сумніваюся, що віддасть його без бою. Тобі доведеться боротися. Але ти не будеш сама.

— Це ти натякаєш на себе? — обернулася я, злегка посміхаючись, хоч всередині відчувала тривогу.

— Не лише. Кожна країна наших колишніх одногрупників підтримає тебе, - хлопець посміхнувся. – Принаймні, якщо почнеться, так би мовити, громадянська війна. А зараз час. Портал от-от відкриється.

Ми взяли свої речі та попрямували до східного крила, де була мала бібліотека — наше місце перенесення. Повітря тут пахло старими книгами, пилом і воском свічок. Тиша була майже священною, такою, що змушувала прислухатися навіть до власного серцебиття. Кожен крок відлунював у порожньому приміщенні, додаючи відчуття невимовної напруженості.

Я відчувала, як серце стискається від страху і передчуття. Ми наближаємося до нашого часу, але де саме опинимося — невідомо. Еллеон? Чи інша країна колишніх одногрупників? Я боялася зустріти матір, яка ось-ось народиться. Та все ж ми мусимо ризикувати, бо часу залишилося мало.

Я відчула, як Грегорі напружився поруч, і знала: він також відчуває страх. Але водночас його підтримка давала мені сили. Ми довго мовчали, обмінюючись лише поглядами, що говорили більше, ніж слова. Я бачила в його очах рішучість і турботу. Це допомагало мені зосередитися, адже кожна мить була дорогоцінною. Повітря раптом стало ще густішим, ніби саме приміщення очікувало чогось небезпечного. І тоді пролунав знайомий голос.

— Я так і знала, що вам не можна довіряти! — Людміла стояла навпроти нас, зброя націлена.

Її ріст і невміння поки що бути майстерною воїтелькою не зменшували загрози. Вона могла поцілити, і я боялася лише за Грегорі. Минулого разу нам пощастило, що була ніч. А зараз… доля не обіцяла милості. Її очі блищали сумішшю гніву, недовіри й нерозуміння.

— Людміло, послухай, — почала я спокійно, тримаючи руки під контролем. — Ми не шпигуни. Ми просто не з цього часу. Це наш єдиний шанс повернутися додому. Портал допоможе нам наблизитися до нашого часу.

— Я читала про таких подорожуючих, але це лише легенда, — холодно відказала вона, не прибираючи зброю. — Для чого ви тут? Вкрасти інформацію? Або отруїти короля?

— Це правда, — вставив Грегорі. — Ми просто повернемося, і ваше життя повернеться на той момент, як ми з’явилися.

Очі Людміли звузилися. Вона подумала про Маркуса та його контроль над даром. Він знову не зможе тримати його під владою. Вони не зможуть бути разом. Я розуміла її біль, відчувала його саму в собі. Та ми не можемо порушити хід часу. Після перенесення все відмотується назад. Лише Людміла пам’ятатиме. Інакше вампірів не буде.

— Тобто Маркус знову не зможе бути зі мною, — тихо сказала вона, сльози блищали на віях.

Моє серце розривалося. Я знала, що це потрібно зробити. Людміла витримає випробування життя, втратить не одного коханого, але її доля створить майбутнє. Я відчула, як Грегорі стискає мою руку, передаючи мені свою рішучість. Його присутність давала сили навіть у цю хвилину невимовної напруги. Я закрила очі, глибоко вдихнула і зробила крок у портал.

Світ провалився у темряву, час і простір розтанули навколо. Я не відчувала болю, не бачила облич. Лише темрява, що огортала нас повністю, як густий оксамит. Відчуття падіння, невідомості й одночасного польоту змішалися у дивну хаотичну симфонію емоцій. Серце билося шалено, і я відчувала кожен подих Грегорі поруч. Ми трималися один одного, розуміючи: поки ми разом — зможемо впоратися з будь-якими перешкодами.

Темрява огортала нас дедалі щільніше, і в ній почали пробиватися слабкі світлові спалахи, наче зорі, які намагалися показати нам шлях. Це було відчуття, що одночасно лякало й захоплювало. Я відчула, як кожен наш рух, кожен подих визначав, куди нас занесе цей хаотичний потік часу. Ми не знали, де опинимося, але я знала одне: ми повинні бути готові до будь-якого випробування, яке чекатиме на нас по той бік.