Глава 11

Палац Рейвенпортів, 595 років до битви проти Наталіеля                                                                 

Коли ми прямували палацом, я почала згадувати все, що знала про цей час. На щастя, мене хоч якось цікавила історія вампірів, тому я досить добре знала про них. Наскільки я розуміла, Людміла ще не стала вампіром. Це було помітно навіть у її поведінці: вона здавалася простою дівчиною, яка ще навіть уявлення не мала, що на неї чекає. Однак це означало, що зовсім скоро вони знайдуть спосіб, який дозволить їм бути разом.

Маркус мав такий самий дар, як і я, проте принц не міг нормально його контролювати. Він більш хаотичний, більш небезпечний у своїй непередбачуваності. Я відчувала легкий трепет, але водночас план почав формуватися у моїй голові. Тепер я точно знала, з якою метою ми з’явилися тут. Від цього настрій піднявся, і я навіть посміхнулася Грегорі. Хлопець здивовано дивився на мене, намагаючись зрозуміти, що саме відбувається. Нічого, головне — щоб він довіряв мені.

За мить ми увійшли в королівську залу. Вона була значно простішою, ніж у Еллеоні: високі стелі, але без надмірної розкоші; великі вікна з темного скла, що пропускали приглушене світло, а килими були зручні, а не лише декоративні. Нічого, коли я стану королевою, все зміниться.

Король Лоран сидів на троні, уважно спостерігаючи за нами. Він був статним чоловіком, з сивим волоссям і ясними синіми очима, що промовляли про мудрість і силу. Старший син, кронпринц Раймонд, був точнісінькою копією батька, лише волосся темно-коричневе. Другий син, Маркус, відрізнявся: менший зріст, чорне волосся та сірі очі. Він більше нагадував матір, що вже давно пішла з життя. Всі троє стояли, як одна родина: брат за братом, а батько рівноцінно пишався обома. Їхні погляди не сходили з нас, намагаючись розгадати нашу справжню мету.

— Доброго дня, Ваше Величносте, Ваші Високосте, — сказала я, низько вклоняючись.

Хоч я і принцеса, я не звикла до таких глибоких поклінів, проте зараз мала грати роль. Штовхнула Грегорі, і він зробив те саме. Сподівалася, що він мовчки підтримає мене, поки я говоритиму. Король Лоран узяв слово.

— Я чув, що ви з країни Еллеон. Але ми з ними ні про що не домовлялися. Навіщо ви приїхали? — його голос був спокійним, але не позбавленим легкого тону настороженості. — Вас хтось відправив?

— Лише я сама, Ваше Величносте, — пояснила я, вимовляючи кожне слово з твердою впевненістю. — Мене звати Мелісса. Грегорі лише вирішив супроводжувати мене.

— Тоді навіщо ти тут? — знову запитав король.

Настав момент, коли я згадала все, чому мене вчила матір. Майбутня королева має триматися гідно та впевнено брехати. Я ніколи не думала, що її поради колись стануть мені в пригоді, але тепер вони виявилися безцінними.

— Я маю такий самий дар, як і принц Маркус, — промовила я, намагаючись випромінювати спокій та силу. — От тільки я навчилася його контролювати. Я прибула до вас, аби допомогти йому.

У залі запанувала тиша. Навіть Грегорі здивовано дивився на мене, але швидко взяв себе в руки. Я вдячно кивнула йому: добре, що він тримає себе. Король та принци почали обмінюватися поглядами, обговорюючи мої слова беззвучно, що додавало напруги. Грегорі прошепотів мені.

— Хіба ми цим не порушимо часовий хід? – запитав він. – Тоді ж не станеться те, що має. Якщо принц навчиться...

— Все пам’ятатиме не він, а Людміла, — тихо відповіла я. — Пам’ятаєш, як вона тоді в Академії дивно на нас дивилася і знала наші імена? Значить, це вже відбулося. Вона стане тією, хто знатиме, що робити. Можемо не хвилюватися.

Грегорі видихнув, трохи заспокоївшись. Я теж відчула полегшення, але напруга залишалася: тепер лишалося чекати відповіді короля та принців. Їхні скептичні погляди не давали сумніватися: вони не повірили б так просто.

— Доведи, — посміхнувся Маркус, трохи нахилившись вперед, викликавши мене на першу серйозну перевірку моїх слів.

Я відчула, як серце стискається від хвилювання, але погляд Людміли залишався спокійним, і це додавало мені сили. Зараз усе залежало від мене: від мого голосу, від мого дару, від того, як я зможу переконати цю родину у важливості нашої місії.

На людях не дуже хотілося показувати справжню силу, тому я помітила квітку, що стояла поруч із нами. Легкий рух пальців, і я направила свою магію у її напрямку. В ту ж мить пелюстки почорніли, скрутилися, а потім поволі розсипалися на попіл. Купка попелу залишилася на килимі, і лише слабкий запах диму нагадував про існування квітки.

Король Лоран і принц Раймонд дивилися на мене зі змішаним захопленням і здивуванням. Їхні очі широко відкрилися, а дихання трохи частішало. Я відчула внутрішній спокій: ефект вийшов таким, як хотілося. А от Маркус різко підвівся і підійшов ближче. Його рухи були легкі, майже беззвучні, як у мисливця, що обирає момент для атаки.

Я бачила, як Людміла напружилася. Її очі повільно відслідковували кожен рух Маркуса. Вона ще не знала, що відбувається насправді, але ревнощі та настороженість читалися у кожному її погляді. Маркус зняв рукавичку й обережно взяв мене за руку. Я відчула укол магії, але він на мене абсолютно не діяв. Я розуміла, що це його сила, але вона не могла проникнути через мій щит.

Маркус зупинився на мить, дивлячись мені прямо в очі. Можливо, він відчував це, можливо, перевіряв межі своєї сили. Я уявляла, як це йому важко: не можна торкатися коханої, не можна виявляти свої почуття. Чи він колись тримав її за руку? Чи поцілував? Мені здалося, що навряд. Тільки уявити його внутрішню боротьбу можна було.

— Ти справді можеш мені допомогти? — прошепотів він низьким голосом, який злегка тремтів.

— Так, — відповіла я, відчуваючи, як холодна рішучість зливається з теплом, що йде від його руки. — Справді можу. Ми з Грегорі для цього сюди і прибули. — Збрехала я без тіні вагання.

— А Грегорі — це твій брат? — несподівано запитала Людміла, її погляд перейшов на Грегорі.