Глава 10

Палац Рейвенпортів, 595 рік до битви проти Натаніеля                                                                     

Мені було байдуже, де саме ми опинилися, адже всі мої думки крутилися лише навколо одного — Грегорі може померти. І це було найстрашнішим за будь-що. Він і так уже важко дихав, і я не знала, як саме на нього подіє подорож через портал. Раптом щось станеться більш серйозне? Я не зможу бути без Грегорі, адже світ без нього мені не потрібен. Я кохала цього хлопця і піду на все, аби врятувати його.

Я дуже сподівалася, що буде ніч, тоді я зможу використати енергію місячного світла. Це частина моєї магії, те, що давало мені сили у найскладніших моментах. Доля вирішила зглянутися над нами: коли я підняла погляд, темне небо розкинулося над нами, і я мало не закричала від радості. Блискучі промені місяця падали на землю, розсіюючи темряву і наповнюючи повітря холодним, але заспокійливим світлом. Однак рано було радіти. Грегорі лежав із закритими очима, проте ще живий.

Зосередивши всю свою магію в одному напрямку, я почала притягувати енергію місяця. Це було важко, адже я давно не використовувала її в повній мірі. Моя свідомість зосередилася тільки на одній меті — врятувати Грегорі. Стільки років я залишалася сама, втратила Ізабель, і більше не могла дозволити собі втратити ще когось, кого любила. Він має вижити, бо прийшов сюди заради мене, і я не допущу його смерті.

Ще мить — і моє тіло охопило напружене відчуття магії, енергія місяця почала стікатися в мене і розливатися крізь пальці, наче холодна вода, що одночасно обпалює і заспокоює. Спочатку нічого не відбувалося, і я злякано переглядалася, відчуваючи, як напруга в мені зростає, серце калатає, а легені стискаються від хвилювання. Потім раптом Грегорі засвітився м’яким світлом, що осяяло його обличчя. Його шкіра блищала, а серце почало поступово відновлювати ритм, ніби сама магія місяця намагалась зцілити його.

— Аби тільки в мене все вийшло, — прошепотіла я сама собі. — Я не уявляю життя без нього.

Рана поступово затягувалася, і я видихнула з полегшенням. Ще за мить Грегорі розплющив очі, і його погляд миттєво сфокусувався на мені. Я відчула, як тремтіння проходить по всьому тілу, і лише тоді помітила, що весь цей час плакала.

— Меліссо, ти врятувала мені життя, — обережно промовив він, витираючи мої сльози. — Здається, скоро я зіб’юся з рахунку, скільки разів це сталося. А мені ще треба буде якось віддячити тобі за все.

— Я буду рятувати тебе стільки, скільки знадобиться, — посміхнулася я, — і твого кохання вистачить, аби я була щаслива.

Хлопець повільно сів, міцно притиснувши мене до себе. Я відчувала, як його тепло огортає мене, як серце б’ється поруч із моїм. Все обійшлося, і Грегорі живий — і це було найголовніше.

Але тепер постала нова проблема: де ми опинилися? Я перевірила шкатулку: вона на місці. Бажання відкрити її трохи притихло, але я знала, що воно ще не вщухло. Допомігши Грегорі піднятися на ноги, ми обережно оглянулися. Палац здавався знайомим: я кілька разів була тут, і кожна деталь нагадувала мені про минулі події.

Величезні колони здіймалися вгору, немов підтримуючи саму небесну твердиню. Килими з геральдичними символами, що відображали могутність стародавніх правителів, покривали підлогу. В повітрі відчувався запах старого дерева, воску і магії, яка лишалася в стінах палацу навіть після століть.

— Значить, ми в Хейвенберді, — промовила я, оглядаючи простір довкола. — Нас що кидатиме по всіх країнах колишніх одногрупників? Прекрасно просто. Якби я ще знала історію краще, було б взагалі чудово.

— Але от у якому часі? — спитав Грегорі, обережно підтримуючи себе. — Цікаво, це ще до того, як сталося те з Людмілою...

Я лише кивнула, не відводячи очей від палацу. Була дивна тиша, майже містична, що огортала нас із голови до п’ят, немов сама будівля стежила за нашими кроками. Навіть наші власні подихи здавалися чужими у цій тиші. І раптом ми почули голос — легкий, дівочий, зовсім близько, що змусив серце стрибнути в горло.

— Що зі мною сталося? – сказав хтось.

Обернувшись, я побачила дівчину років двадцяти. Вона була досить симпатична та мила, але водночас викликала відчуття певної владності та рішучості, які неможливо приховати. Я занадто добре пам’ятала її з портретів, що ми так часто бачили, а також з наших попередніх зустрічей у старих коридорах палацу. Перед нами стояла Людміла — дівчина, яка колись стане першою вампіршою в історії цього світу. Її обличчя здалося мені знайомим і водночас дивно чужим.

Я швидко згадала все, що знала про неї: до того як отримати силу вампіра, вона вміла перетворюватися на сокола і вчилася в Академії простої магії. Вона мала стати королівським цілителем, адже вже багато років жила в цій родині. Зараз період навчання закінчився, отже, вона вже завершила Академію. Їй трохи більше двадцяти років, і зараз вона стояла перед нами, намагаючись зрозуміти, звідки ми тут узялися.

— І хто ви такі? — врешті спитала вона, тримаючи голову високо. — Я даю вам рівно п'ять хвилин на пояснення, а потім я покличу вартових, і ви вже будете говорити з ними.

Я відчула, як тиск ситуації стискає груди. Сказати їй правду чи щось вигадати? Майже не спілкувалася з Людмілою в нашому часі, і зараз мені потрібні були хоч якісь знання про неї. Впевненість у собі покинула мене, бо правда тут не спрацює, а часу у нас залишалося обмаль. Ми не знали, коли відкриється портал, і це могло статися навіть сьогодні. Якщо дівчина хоч щось запідозрить, нас схоплять, і втекти з темниці буде майже неможливо.

Я швидко поглянула на Грегорі. Він стояв, закам’янілий від здивування, і його очі повільно слідкували за кожним рухом Людміли. Прекрасно. Він точно нічим не допоможе. Час спливав, і я мусила діяти. У мозку панувала хаотична сума рішень, але я прийняла єдине, що могла: тягнути час, виглядаючи рішуче.

— Ми вимагаємо аудієнції у короля Лорана, — чітко промовила я, намагаючись надати голосу впевненості та сили.