Глава 9

Палац Уеінрайт, 639 років до битви проти Натаніеля                                                                         

В ту ніч я так і не змогла заснути, адже мені не давала спокою коробочка. Вона лежала на моєму столі, тихо світячись у темряві кімнати, і випромінювала особливе тепло, майже живе, якби могла відчувати мої думки. Я кілька разів намагалася її взяти до рук, але відчуття заборони, залишене словами Арісси, зупиняло мене. Що б не було всередині, воно могло змінити все: моє життя, наше життя, наш світ.

Я уявляла найрізноманітніші сценарії: магічний артефакт, лист із таємною інформацією, чаклунський ключ до чогось невідомого. І від цього передчуття серце стискалося від хвилювання та страху. Навіть усвідомлення того, що доведеться чекати до повернення у свій час, не заспокоювало мене.

Сьогодні, за словами Арісси, мав відкритися портал. Я відчувала, як внутрішня напруга поступово наростає, а серце б’ється швидше від очікування. І дійсно, довго чекати не довелося. Слабке світло почало миготіти у просторі перед нами, немов розчиняючись у повітрі, і тепер ми чітко бачили мерехтливу межу між світами.

— Нарешті, - прошепотіла я, ледве стримуючи посмішку. - Здається, цього разу нам пощастило з часом.

— Не варто заздалегідь радіти, - посміхнувся Грегорі, уважно спостерігаючи за порталом. - Невідомо, що чекає нас цього разу.

Я кивнула, намагаючись приборкати хвилювання. Попередні подорожі були складні, і навіть маленька помилка могла мати катастрофічні наслідки. Грегорі помітив мою напругу і простяг руку, стискаючи мою долоню.

— Все буде добре, - промовив він. - Я з тобою.

Я вдихнула його аромат, відчуваючи тепло та спокій, що розтікалося тілом. Він завжди вмів заспокоїти мене одним лише поглядом. Як же сильно я кохала Грегорі. Він став моїм світом.

— Ти знову думаєш про погане, - посміхнувся він. - Не варто зараз хвилюватися, в нас обов'язково все буде добре.

— От як в це виходить? - не зрозуміла я. - Як ти розумієш, коли я хвилююся?

— Не варто забувати, що ми маємо здібності до емпатії, - розсміявся хлопець. - Це ж сила крилатих.

— Але ця магія не поширюється на думки, - я справді не могла зрозуміти.

— Просто я дуже добре тебе знаю, - він підійшов ближче, поцілував мене у чоло. - Я почав вивчати тебе ще з першого курсу Академії. Хоча ти цього й не знала. Та мене завжди якось тягнуло до тебе. Тільки я здатен почути мелодію твого серця, а ти мою. І зараз воно співає досить сумну пісню. Я кохаю тебе, і ніколи не зникну. Ми будемо разом і впораємося з усім. І не втомлюся тобі це повторювати впродовж усієї нашої подорожі додому.

Я вірила йому. Знала, що все буде добре. Інакше й бути не могло. Ми впораємося з усім, це відчуття було настільки сильним, що обіймало мене теплом і спокоєм. Але насолодитися моментом не встигли — раптом різко з’явилася Арісса. Вона була налякана та схвильована, і я відчула, як холодний страх пробіг по спині.

— Мій батько... Він... - вона мало не плакала. - Йому потрібна допомога, адже серед нас є зрадник. І зараз на нас напали. Я знаю, що коли ви підете, все повернеться, і я зможу врятувати його. Проте тут проблема і для вас. Портал має відкритися в Смарагдовому кабінеті, а нам туди не пробратися зараз. Хіба що з боєм.

— Ну що ж, нам не вперше, - Грегорі дістав два улюблених мечі. - А от тобі залишитися краще тут, там може бути небезпечно.

— Мене таким не налякаєш, - розсміялася Арісса. - Я вмію битися.

Вона дістала кортану, а я підхопила свій улюблений меч з ельфійської сталі, одного із найбезпечніших матеріалів у всіх тридцяти п’яти світах. Серце билося шалено, а руки трохи тремтіли від очікування.

Я прислухалася до подиху Грегорі, до його тихого шурхоту обладунків і відчуття сили, що виходило від нього. Моя нервовість поєднувалася із хвилюванням, адреналін поступово заповнював тіло, і я відчула, як кожна клітина моєї істоти готова була до бою.

— Ми маємо бути обережні, - прошепотіла я. - Вони можуть очікувати нас за кожним кутом.

— Ти права, - кивнув Грегорі. - Але разом ми сильніші, ніж будь-який ворог.

Арісса, тримаючи Кортану в руках, зробила крок уперед, її погляд став твердим і рішучим, наче вона вже вирішила: що б не сталося, вона буде боротися. Ми трохи просунулися коридором Смарагдового кабінету, повільно і тихо, відчуваючи кожен подих темряви, що нависав над нами.

— Чуєте? - прошепотіла Арісса. - Там хтось рухається.

Ми притиснулися до стін, чекаючи моменту, коли потрібно буде завдати удару, відчуваючи як напруга зростає. Тіні коливалися на стінах, і я ледве стримувала подих. Передчуття бою змішалося з трепетом і дивним відчуттям єдності з Грегорі та Аріссою.

Серце моє калатало так, що здавалося, його чутно навіть у тиші порожнього коридору. Я підняла меч і відчула його вагу у руках, холодну і водночас живу, як продовження моєї сили.

— Ну що ж, знову доведеться прориватися з боєм, - я закотила очі. – А я ж тільки відвикла від них.

Та цього разу це хоч були прості клони. Досить складний вид магії, якщо він не подарований у вигляді дару. Клони володіють надлюдською фізичною силою та швидші за звичайних людей, однак вони не мають магії. Тому їх не так уже й важко перемогти. Але коли їх багато… Я пам’ятаю шлях до Смарагдового кабінету, однак він здавався набагато коротшим, ніж був насправді.

У Великій Залі нам довелося затриматися довше, ніж планувалося. Клонів було занадто багато, і я ледве могла розгледіти, що відбувається поруч. Кожен рух здавався затягнутим у сповільненій реальності: удари мечів, спалахи світла від магії, крики і стукіт металу. Краєм ока я бачила, як Грегорі намагається захистити Аріссу, хоча дівчинка справді непогано трималася, кидаючи швидкі й точні удари своїм мечем.

Ніби в уповільненій зйомці я бачила, як меч одного з клонів летить до тіла Грегорі. Ще секунда — і він міг би пронизати його. Ні, цього просто не могло бути. Але я бачила, як Грегорі знищив клонів, та серце стислося від жаху: він поранений. Він може померти.