Глава 8

Палац Уеінрайт, 639 років до битви проти Натаніеля                                                                         

Пройшло вже два дні, а ми досі не знали чим маємо допомогти Аріссі Уеінрайт. Вона майстерно уникала усіх наших питань, говорячи, що на все буде свій час. З одного боку мене це неабияк дратувало. Однак все ж Арісса знає коли й що має відбутися, а з таким даром краще не сперечатися. Та й взагалі де кордони її можливостей? Чи знає вона, про що може думати інша людина чи що замислила? Коли повернемося в наш час я більш детально прочитаю про це. А поки ми мали зовсім інші справи. В першу чергу ми познайомилися з королем Барнабі. Він виявився досить приємним чоловіком, що просто обожнював свою доньку. Хороший чоловік, якого любив народ. Він був просто неймовірним королем, хоча ми це й так знали з історії. Однак я ніби відчувала, що щось тут не так. Навіть довелося використовувати свою магію аби розгадати його. І я не помилилася. Якась темрява нависала над королем. Він намагається їй не піддаватися, та тут щось зовсім інше. Можливо саме через це ми й мали допомогти. Проте я просто вирішила дочекатися.                                                          

Мені ж зовсім не подобалося в цьому королівстві. І справа не в тому, що всі такі добрі та милі. Ніби відчувалася фальшивість. А якщо ще й пригадати на що вони перетворять свою країну в наш час, то хотілося швиденько втекти звідси. Та ми не могли цього зробити, адже портал ще досі не відкрився. І це може стати суттєвою проблемою. Я вже зі свого власного досвіду знаю, що може пройти досить багато часу до того, як це нарешті станеться. Але Грегорі, здавалося, тут подобається. Він цілком комфортно себе відчував в оточенні світлого народу. Ніхто навіть уваги не звертав на його очі, які він вже просто не міг ховати. А от вампірам доводилося звикати.                                                                      

І я вже хотіла сама особисто підійти до Арісси, та це не знадобилося. Ми вже збиралися відпочивати у своїй кімнаті, коли вона постукала у двері. Як завжди велична, проте цього разу в досить непримітному одязі. Я дивувалася тому, як можна випромінювати таку енергію в юному віці. Пройдуть роки, і її назвуть величною королевою. Та зараз вона маленька дівчинка. От я була зовсім не такою, хоча й з дитинства готувалася до того, аби прийняти трон.                                                                                          

- Збирайтеся, мені знадобиться ваша допомога. І краще вам вдягнутися тепло, на вулиці сьогодні досить прохолодно. Та і йти доведеться трохи довго. - просто відповіла вона. - Я чекатиму на вас біля північного виходу з саду.                                                                                                                                     

Я ж встигла лише кивнути до того, як принцеса зникла. Вже не вперше я бачу як вона просто розчиняється в повітрі, однак так і не наважуюся спитати про другий дар. Проте треба буде таки зробити це. Швидко вдягнувши зручний одяг, я була готова йти. Та все ж Грегорі був менш задоволений.                                                                                                                                                      

- З тобою все добре? - спитала я в нього. - Ти якийсь зараз дивний. Знаєш, ці питання стали вже нашою доброю традицією. Треба вигадати щось нове. - посміхнулася я.                                                     

- Ні, не дуже. - зізнався хлопець. - Я думав, що легко впораюся з усім, але не виходить. Чесно, я дуже хочу повернутися додому. А ще я боюся, що ти в якомусь часі захочеш лишитися, а я ж не зможу тобі відмовити.