Глава 7

Королівство Фаєнс, 639 років до битви проти Натаніеля                                                                   

Мені вже було байдуже, куди ми перенесемося цього разу, адже думками я залишилася у Валорії. Моє серце залишилося там, і тепер я ніколи не забуду про час, проведений у королівстві ангелів. Тепер я інакше погляну на Валорію у своєму світі. Я не думала, що саме там зможу відчути себе як вдома.

А ще я дуже сумувала за Дарсаною. За цей рік я настільки прив’язалася до неї, що зараз просто не уявляла свого подальшого перебування без її присутності. Моє життя зробило різкий поворот від того, до чого я так звикла.

Але треба думати не лише про себе, а й про свою країну та про Грегорі. Я потрібна їм, а для цього ми маємо повернутися. Тому я й збираюся зробити це. Та від цього легше не ставало. Важко було прощатися з тим, що стільки часу було важливим для мене. Але інколи треба робити вибір не на користь того, що хочеться в цей момент.

— Де ми цього разу? — запитав Грегорі, трохи похнюплено, але його очі світилися цікавістю. — Адже я просто не уявляю. Тридцять п’ять світів, стільки королівств… Ми можемо бути будь-де.

Помітивши мій задумливий погляд, він підійшов ближче. Його присутність була як опора — не примушувала, а тихо підтримувала. І це було неймовірно приємно.

— Меліссо, ти точно в порядку? — продовжив він м’яко. — Я бачу твій погляд, тобі зараз дуже важко. Ти ж можеш поділитися зі мною будь-чим.

Я глибоко вдихнула, намагаючись привести думки до ладу. Мені просто потрібен час, щоб з усім розібратись. Невже це буде кожного разу? Навіть не хотілось про це думати.

— Так, все добре. Принаймні рано чи пізно точно буде, — невпевнено посміхнулася я. — Просто ми щойно перенеслися з Валорії, і мені потрібен час, щоб впоратися з усім. Для мене це було дуже важливо. Я справді була щаслива там, але розумію, що залишатися неправильно. До того ж ти ризикнув і пішов у часовий портал заради мене, аби я не залишилася одна. Тому зараз я зроблю це заради тебе. Все буде добре, просто потрібен час, аби прийти до тями.

— І він в тебе буде, — сказав Грегорі, посміхаючись, але в його очах проглядалося полегшення. — Ми скоро повернемося додому, я в це вірю. Та для початку ми маємо зрозуміти, де опинилися.

Дерева навколо були доволі звичайні, але поруч не було ні озер, ні будівель, лише тиша і легкий вітер, що колихав їхні гілки. В принципі це може бути бідь-який світ та країна.

— Ти не чуєш мову рослин? — запитав він, спостерігаючи, як я прислухаюся. Але я похитала головою. — Це дивно. Адже це частина твоєї магії. Ми можемо опинитися в будь-якому куточку тридцяти п’яти світів, у будь-який час. І до цього нам пощастило, бо ми наблизилися до дому. Але чи буде так надалі? — в його голосі прозирала тривога, яку я відчувала й сама.

— Ну, я і так безсмертна, — посміхнулася я, хоч серце стискалося від невидимого болю. — Доживу до нашого часу, хоча й не знаю, як це вплине на світ. А тобі доведеться хвилюватися. Та ми щось вигадали. Або я знайду когось іншого, — додала я жартівливо, сподіваючись трохи полегшити напруження.

Він ніби видихнув і трохи розслабився. Жарти завжди були частиною мого характеру, і якщо я можу уїдливо відповісти — значить, все в порядку. Поки поруч Грегорі, мої страхи трохи менші. Його постійна підтримка, його рішучість залишатися біля мене, нагадували: все складне можна подолати разом.

Я дивилася на нього і думала про те, як дивно перетинаються життя людей і епох. Як Дарсана змогла прийняти своє призначення, як наші світи переплелися через випадковий портал, і як важливо не втратити головне — тих, кого любиш. Іноді мені здавалося, що я не заслуговую на такого хлопця, але водночас розуміла: серце не вибирає логікою.

— Ну і де ми все ж опинилися? — запитав Грегорі, озираючись навколо. — Що це за країна така цікава? Я навіть не бачив подібних місцевостей у підручниках. Відчуваю себе безпомічним. Стільки часу провів за книжками, і це ніяк не допомагає нам.

Мій погляд склався в тиху усмішку, я на мить відчула, як знайома тривога поступається місцем новому відчуттю — відчуттю, що разом ми здолаємо будь-який шлях. Поступово мій розум почав прислухатися до звуків навколо: шелест дерев, легкий подих вітру, непомітні сплески магії у повітрі. Я відчула, як простір навколо нас ніби живе, реагує на нашу присутність, і навіть цей новий світ, який ще вчора був невідомим, почав відкривати нам свої таємниці.

— Ви в королівстві Фаєнс, — промовив голос, тихий, але глибокий, що, здавалося, виник із самого повітря.

Навіть стало цікаво, хто ж це цього разу? Нас кожного разу будуть зустрічати? Але якщо б минулі два рази ми не зустріли директора та королеву, можливо, ми б і не розібралися ні в чому. Тому це навіть добре — хоча б є хтось, хто може допомогти нам зорієнтуватися.

Обернувшись, ми побачили дівчинку років чотирнадцяти. Вона мала довге пшеничне волосся, яскраві блакитні очі та миле, майже ефірне обличчя. І, не дивлячись на юний вік, випромінювала неабияку мудрість. Я була щиро рада, що цього разу хоча б змогла її впізнати, адже багато читала саме про неї.

Арісса Уеінрайт — принцеса, а згодом і королева Фаєнса. Вона славилася своїм даром, адже знала про все на світі. Тому й не дивно, що саме вона опинилася тут. Раніше я вважала її магію не настільки важливою, але тепер бачила, що це зовсім не так. Вона могла б з легкістю підкорити пів світу, майже нічого не роблячи. Але дівчині цього не потрібно було. Її дар був не для влади — він був для розуміння і допомоги.

— Бачу, ви мене впізнали. Маю визнати, це досить приємно, — посміхнулася Арісса, і її усмішка була такою щирою, що одразу змусила серце розтанути. — Адже це означає, що я залишу слід в історії. Та краще мені не говоріть який. Не можна знати своє майбутнє — це ніколи не призводить ні до чого хорошого, — дівчинка уважно дивилася на нас, немов читаючи думки. — Я знаю, хто ви та з якою метою сюди прийшли. І я вам допоможу, однак доведеться трохи почекати. Але ви в цей час зможете мені допомогти.