Глава 6

Валорія, 652 роки до битви проти Натаніеля                                                                                         

Цілий рік… Саме стільки часу ми провели у Валорії. Неймовірна країна, що стала для мене другим домом. Мудреці повідомили, що портал буде відкритий лише через цей час, адже такий у нього графік. І ніхто не обіцяв, що буде легко. Це ще добре, що не доведеться чекати десятки років. Ми якось витримаємо ці місяці, хоч серце час від часу стискалося від думки, що жодного впливу на графік порталів у нас немає. Я бачила, що Грегорі не особливо задоволений цим, але вже нехай буде так.

Ми жили у палаці, і я щодня намагалася навчити Дарсану контролювати свою силу. Спочатку дівчинка боялася, сумнівалася у власних можливостях і відмовлялася робити навіть найменший крок, але з часом почала слухати мої поради. Я відчувала її страхи, коли вона закривала очі перед власними здібностями, і разом з цим зростала моя рішучість.

Кожен день я намагалася показати їй, що помилки — це не кінець світу, а шанс зрозуміти себе. Іноді я сама дивувалася, наскільки терплячою могла бути. Я бачила, як зростає її впевненість у собі, як змінюється погляд — з тривожного і настороженого на допитливий і відкритий. Якби я не була спадкоємицею престолу, можливо, задумалася б про навчання дітей у майбутньому. А цей рік дав і нам обом безліч уроків — Дарсані та мені.

Асірія почала більш привітно ставитися до нас. Я поступово бачила, що її суворість була не озлобленістю, а безмежною турботою про родину. Її погляд, спершу холодний і пронизливий, тепер час від часу пом’якшувався, коли вона спостерігала, як я працюю з дочкою. Прокляття давало їй і владу, і тривогу одночасно — сили ангелів ніколи не приходили без цінної ціни. Я бачила в Асірії не лише суворість, а й глибоку людяність, приховану під шарами обережності. Це була жінка, яка навчилася жити з невидимим тягарем, захищаючи інших ціною власного спокою.

Асірія мала чоловіка, який не був біологічним батьком Дарсани, проте виховував її як рідну. Перший король загинув незабаром після народження доньки під час страшної битви, а Гарольд, простий воїн, став опорою та підтримкою для королеви. Він покохав її, і вона відповіла взаємністю.

Грегорі пояснив, що після смерті Асірії Гарольд стане регентом і супроводжуватиме Дарсану до самої своєї смерті. Це було дивно, адже вони не були рідними, але гарне ставлення Гарольда до дівчинки вражало. Його терпіння, любов і відданість були безмежні. Проте я знала: ця доброта не захистить його від всіх загроз — він загине під час одного з повстань, коли Валорія почне перетворюватися на місце для проживання вампірів.

За цей рік я дуже сильно прив’язалася до Дарсани. Спочатку вона була настороженою, не довіряла мені, її очі часто були повні страху та сумніву. Кожен мій крок для неї був випробуванням. Та поступово вона відкривалася, сміялася, питала, цікавилася кожним моїм словом. Я бачила, як маленька душа росте, як страх поступається місцем рішучості. Принцеса робила помітні успіхи у контролі над даром і вже могла стримувати його навіть при торканні інших людей.

Це було дивовижне відчуття — бачити, як дитина долає свої страхи, і відчувати гордість, що можу бути поруч, підтримувати і наставляти. Кожен день наповнювався теплом і ніжністю одночасно, і я зрозуміла, що цей рік змінив мене глибоко, всередині.

Я навіть не помітила, що за цей рік настільки звикла до Валорії, що думки про повернення у наш час відходили на другий план. Тут мені було добре, я відчувала себе як вдома. Серце тягнулося до Дарсани, до її довірливого погляду, до щирості дитячих емоцій, яких так не вистачало у світі дорослих.

Проте Грегорі мав зовсім іншу думку. Його погляд завжди залишався напруженим, він чекав на відкриття порталу, і це нагадувало, що нам не уникнути реальності. Я розуміла, що доведеться робити вибір: залишитися в місці, де я відчула себе потрібною і значущою, чи повернутися разом із хлопцем, якого кохаю.

І ось сьогодні Асірія повідомила нам радісну новину: завтра ввечері портал відкриється в головному залі лише на тринадцять хвилин. Тринадцять хвилин, щоб повернутися у свій час. Ідеально? Звісно, ні. Лише недостатньо, щоб розслабитися, недостатньо для остаточного вибору, але саме ці тринадцять хвилин стали символом нашої надії. І мені доводилося вирішувати, куди веде моє серце, куди спрямовувати силу і бажання, які накопичилися за цілий рік.

Ми сиділи в нашій кімнаті, і я відчувала, як думки вертяться у голові безперервним потоком. Мої пальці нервово гралися з тканинами подушки, і кожен звук у кімнаті здавався занадто гучним. Грегорі це помітив одразу.

— Ти не хочеш повертатися? — спитав він спокійно, але очі не приховували тривоги. — Я бачу, що з тобою щось не так. До того ж твоє ставлення до маленької принцеси… воно особливе.

Я відвернула погляд, ковтаючи комок емоцій, що піднімався в горлі. Моє серце стукало швидше, ніж слід, і я відчувала, як пальці стискають тканину. Але я не могла обрати.

— Я не знаю, — прошепотіла я, ледве стримуючи тремтіння в голосі. — Занадто сильно звикла до цього часу, до Дарсани. Вона потерпає від того ж дару, що був у мене. І я розумію, як це важко, особливо коли ніхто не може допомогти. Розумієш, я поступово почала забувати наше життя там, вдома, — я глибоко вдихнула, намагаючись зібратися, відчуваючи, як в грудях стискається вузол. — І тепер не знаю, де маю бути…

Він обережно взяв мене за руки та посадив поруч із собою. Тепло його долонь пробігло по моїй шкірі, і на мить мені здалося, що світ зупинився. Його підтримка була тихою, спокійною, без зайвих слів, але в ній містилася стільки сили, стільки тихого розуміння, що я не знала, як на це реагувати. Моя душа прагнула віддячити, але серце стискалося від страху втратити цей момент.

Грегорі робив для мене те, що ніхто не робив ніколи — дав мені відчуття безпеки, опори. І я знала, що кохаю його, а любов ця вимагала від мене залишатися сильною, незважаючи на розрив між моїми бажаннями та обов’язком.