Глава 5

Валорія, 653 роки до битви проти Натаніеля                                                                                          

Мені ставало неймовірно незручно від погляду цієї жінки, адже я знала, на що вона здатна. Її очі не просто дивилися на мене — вони проникали всередину, наче розкривали найпотаємніші куточки душі. З одного боку, я була принцесою ельфів, і мій дар міг забрати її життя за лічені миті. Один дотик — і її могло б не стати. Але вона була древнішою, могутнішою, а головне — ангелом. І це змушувало моє серце битися швидше, а розум наповнювався тривогою.

Я пригадала все, що знала про неї. Мати першої королеви вампірів загинула під час нападу на Валорію, захищаючи свій народ до останнього. Це була легенда, яку мені колись розповідали в Академії, і вона не могла не вражати. Але зараз я не могла забути, що ми для неї — потенційна загроза. В будь-який момент вона могла вирішити, що нас краще знищити. І хоч наслідки цього для неї могли бути непередбачувані, я не сумнівалася — їй це під силу.

А зараз вона просто спостерігала за нами, з цікавістю, яка могла бути такою ж небезпечною, як і сама її сила. Ельфи рідко відвідували Валорію, а наша родина завжди дотримувалася політики ізоляції. Але я пообіцяла собі: коли отримаю трон, усе зміню.

— Значить, ти ельф. І чому я цього не зрозуміла одразу? — її голос був спокійним, але владним, а погляд пронизував наскрізь. — Мала б відчути древню силу в тобі. Ви нечасті гості у Валорії. А твій супутник… з народу крилатих. Цікаво, що ж ви робили на території мого палацу?

— Нам потрібна ваша допомога, — швидко промовив Грегорі, намагаючись зберегти спокій. — Ми опинилися тут через портал і не одразу зрозуміли, де знаходимося. Ми… ми прийшли не з цього часу. І нам треба повернутися назад.

Асірія розсміялася. Це був сміх, який не містив жодної теплоти — лише холод і владу. Вона була такою жорстокою, як і її предки. Прокляття ангелів явно залишало відбиток на її роду, і я відчула це, навіть не знаючи до кінця, що саме відчуваю. Та ще страшніше стало розуміти, що навіть безсмертні істоти не вічні: у наш час лише два вампіри доживали до шістсот років, а ельфи рідко перевищували чотириста.

— Я запитаю лише раз і хочу почути правду, — загрозливо наблизилася до нас Асірія. — Якщо ви мене обдурите, усе закінчиться погано для вас. Хто ви і що тут робите?

— Ми з іншого часу, який настане лише через шістсот років, — пояснила я, намагаючись говорити спокійно, хоча серце шалено калатало. — Я принцеса ельфів, Мелісса де ЛаФельт, а це Грегорі Аркан — принц Алегрії. Ми вчилися в Королівській Академії і через нещасний випадок опинилися тут. Нам потрібно повернутися додому — портал відкриється десь у Валорії, — але жінка не реагувала. — Я навіть знаю вашу далеку онучку. Звісно, у нас не найкращі стосунки, але останнім часом усе налагодилося. Я знаю, коли ви помрете.

Асірія миттєво змінила вираз обличчя. Її очі загострилися, і вона різко відчинила двері камери, влітаючи всередину. Моя впевненість розтанула миттєво. Наступний момент я відчула лезо кинджала у шиї, його холодний метал тиснув на мою шкіру. Меліссо, прощайся з життям. Древня королева Валорії може вбити нас будь-якої миті. А Грегорі теж не витримає цього тривалого напруження…

Я зосередилася, намагаючись знайти спосіб скористатися магією. Але її рефлекси були швидшими, ніж у мене коли-небудь були. Раніше у Академії нас не вчили так битися. І навіть тепер я відчувала, що не встигну. Грегорі намагався кинутись до мене, але я зупинила його жестом.

— Асіріє, почекайте! — крикнув хлопець, намагаючись заспокоїти ситуацію. — Я знаю, що вашу доньку звати Дарсана, і вона приховує страшний дар. Ваш рід проклятий, і я розумію це, бо маю схожу проблему. Мої очі… я не приховую їх. Ми зможемо допомогти вашій доньці. Але якщо в нас усе вдасться, нам потрібна послуга натомість.

Асірія дивилася на мене, посмішка на її обличчі була одночасно дикою і холодною. Від цього ставало дуже моторошно. Але я намагалась тримати себе в руках і нічого не говорити зайвого.

— Ну, ось ти й допоможеш, а її можна вбити, — промовила вона, і її сміх пролунав як лезо.

— Ні, це зовсім не так. Мелісса має той самий дар, що й ваша донька, — пояснив Грегорі, намагаючись тримати голос спокійним, хоча його руки ледве стримувалися від ривки.

Я відчула, як повітря навколо нас наповнюється напругою. Кожна секунда могла стати останньою. Мої пальці, стискаючи руків’я меча, злегка тремтіли, але я відчула, що готова боротися, якщо доведеться. І хоч нас оточувала могутня Асірія, всередині я відчула те рідкісне відчуття, коли страх змішується з рішучістю. Я не могла відступити. Ми маємо вижити, щоб знайти портал і повернутися додому.

Жінка різко відсахнулася від мене, а я впала на підлогу, відчайдушно хапаючи повітря. Серце калатало, а руки тремтіли від несподіваного вибуху магії. Не одразу до мене дійшов сенс сказаних слів. Тобто навіть так… І наскільки я розуміла, вона не могла контролювати свій талант. Мене охопило змішане відчуття страху та захоплення: з одного боку, ця сила була смертельно небезпечною, а з іншого — неймовірно величною. Але навіть якщо ми їй допоможемо, коли повернемося, час повернеться назад, і всі наслідки знову зникнуть. Напевно, про це й думала Асірія, розраховуючи кожен крок.

— Я чула про таких мандрівників, — промовила вона тихо, але владною. — Однак якщо ви повернетеся, то моя донька знову буде страждати від своїх здібностей.

— Завжди залишається людина, яка пам’ятатиме, — спокійно відповів Грегорі, але його голос тримав напруження, наче захисний бар’єр. — І я певен, що це буде саме ваша донька. Дозвольте нам їй допомогти.

Асірія якийсь час уважно дивилася на нас, мов намагаючись знайти обман у кожному слові та жесті. Її погляд довше затримався на мені. Я відчула холодний приціл її очей, який пронизував крізь мене наскрізь. Я розуміла: вона мені не довіряє. Можливо, ніколи не вдасться налагодити нормальні стосунки з жодним із Драгомірів. Але зараз головне — вижити і переконати її, що ми не вороги.