Глава 4

Валорія, 653 роки до битви проти Натаніеля                                                                                         

Я дуже повільно почала відчувати своє тіло. Скажімо так, це були не найприємніші відчуття. Повторювати я б їх точно не бажала. Темрява ніяк не хотіла розсіюватися, однак якась частина мене й хотіла, аби так було і надалі. Хто його знає, що на нас очікуватиме в цьому новому світі. Мені справді було страшно, адже я уявлення не мала, куди ми зараз перенеслися. Ще й незрозуміло, який час. Можливо, ми не наближаємося до свого, а перенеслися якомога далі.

Я хочу додому, разом з Грегорі. Ні, для нього я намагаюся бути сильною, але з кожним разом це все важче робити. Єдине, що мене хоч якось заспокоювало, так те, що ми можемо рухатися далі. Але чи надовго мене вистачить? Я не впевнена. Зовсім скоро я просто здамся.

Тому мені все ж довелося відкрити очі. Я ж не можу вічність просто чекати, що все якось відбудеться само. Хоча хотілося б, аби це все було сном і отямлюся я в Королівській Академії. Проте ми ж не там. І опинилися ми прямо посеред лісу. Найзвичайнісінький, яких сотні в кожному світі. Сонце пробивалося крізь густі гілки, відкидаючи плями світла на мох, який вкривав землю. Вітер тихо шелестів листям, і мені здалося, що ліс живий, але спостерігає за нами з якоюсь неприхованою цікавістю.

Хоча я й ельф, та для мене це не було легким завданням. Рослини мовчали, не подаючи голосу. На деревах були якісь незрозумілі знаки, яких я точно раніше не бачила. Вони вигравали дивними переливами, мов у магічному світлі, але насправді це був лише їх природний колір, який я не могла розпізнати. Можливо, через це моя магія й не діє. Добре, розберемося з цим пізніше. Зараз мені потрібно відшукати Грегорі. Я сподіваюся, що не забула його в іншому часі.

Хлопець встиг застрибнути в портал? Так, все добре. Він якраз приходив до тями неподалік від мене. Невже це завжди так буде через те, що він не безсмертний? Його дихання було важким, наче він щойно пробіг марафон, хоча насправді ми лише падали у незнане.

— Ти в порядку? — спитала я, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Щось болить? Чи може в голові паморочиться? Бо ти довше приходив до тями.

— Невже сама Мелісса де ЛаФельт турбується про мене? — розсміявся він, хоча у його очах блищали тіні переживань. — Я в повному порядку. Але де ми зараз опинилися і в якому часі?

— Це ти мене питаєш? Думаєш, я маю якусь особливу магію? — фиркнула я, хоч серце шалено калатало. — Я знаю не більше за тебе. Хто в нас більшість часу проводив за книжками? Ну, принаймні на першому курсі. Ти добре придивися до цих символів, точно впізнаєш. А от я не настільки добре вчилася в Академії. Тому це питання треба поставити тобі.

На диво він нічого не відповів мені, а просто підійшов до дерев, уважно вивчаючи знаки. Його очі ковзали по корі, торкаючись магічних гліфів пальцями, наче намагаючись розшифрувати кожен вигин. Насправді Грегорі завжди був більш свідомим у навчанні, ніж я. Мені здається, якби в Королівській Академії виганяли за погане навчання, я б вилетіла ще після першого курсу.

Я ніколи не любила вчитися. Навіть вдома завжди були проблеми. Я запам’ятовую лише те, що здається потрібним або цікавим. Ельфи живуть довше за інші раси, і час у нашому світі тече інакше. Деяких речей мене вже намагалися навчити, але характер у мене був складний. Мій розум відчайдушно шукав логіку у всьому, що відбувається, намагаючись побачити хоча б натяк на знайомий світ, але його не було.

— Здається, я зрозумів, де ми. І це мені зовсім не подобається. Однак в якому часі… — Грегорі повільно повернувся до мене, його обличчя було напружене, а очі блищали від тремтіння магічної енергії. — Краще б тобі дістати меч, адже я не уявляю, як нас тут сприймуть. Якщо це ближче до нашого часу, то буде чудово.

— Невже все настільки погано? — сказала я, виконуючи його прохання, обережно доторкнувшись до руків’я меча, що вислизнув із моїх рук із дивовижною легкістю, наче він чекав на мене.

І тоді ми почули голоси. Спершу тихі, наче шелест вітру серед дерев, потім голосніші, впевнені у своєму намірі. Серце калатало так, що, здавалося, його почує весь ліс. І тут, з-за дерев, з’явилися двоє людей. Вони були одягнені у військову форму, яка мені здалася одночасно знайомою і дивною, ніби з історичних записів, що я колись випадково бачила у книгах. Їх погляди були пильними і настороженими, руки напружено тримали мечі.

— Хто ви такі? — запитав один із них, його голос рвучкий, холодний, без натяку на доброзичливість.

Роздався владний голос поряд з нами. Різко обернувшись, я побачила дівчину, яку точно ніяк не очікувала тут зустріти. Це була Дарсана, принаймні дуже схожа на неї. Але за її спиною розташувалися два величезних білих крила, які виблискували у тьмяному світлі. Серце завмерло, а думки розбіглися у всі сторони. Здавалося, я починала розуміти, де ми знаходимося. Просто прекрасно, це Валорія до того, як Людміла з’явилася в її краях. Проте сказати я нічого не встигла, бо в ту ж мить світ втратив свої фарби, і темрява поглинула все навколо.

От знову втрата свідомості. Я відчувала, як тіло важко опирається спробі встати, як думки розпливаються у темряві, а страх стискає груди. Ця країна не дуже добре на мене впливає. І я тут була лише один раз до того, як сталося це все. Вампіри завжди здавалися мені милими та добрими, але їхні предки, очевидно, були іншими. Наскільки я пам’ятаю, сила ангелів приносила з собою прокляття — вони не могли повністю контролювати темну сторону своєї магії. І у якому ми часі? Це питання переслідувало мене навіть у темряві.

Отямилася я досить швидко, проте побачене мене жахнуло. Ми були у в’язниці. Камера була маленькою, з низькою стелею, одне вузьке віконечко під стелею, крізь яке ледве просвічувало світло. Лава, на якій можна було сидіти, була єдина. Я ще ніколи не була в ув’язненні, і це відчуття відчайдушної безпорадності стискало серце. Нам навіть слова не дали сказати, щоб пояснити, хто ми. Найгірше було те, що я не мала уявлення, як ми сюди потрапили. Але Грегорі був поруч, сидячи у сусідній камері. Його погляд був трохи тьмяний, він явно не пам’ятав усіх деталей.