Глава 2

Кабінет директора, за 982 роки до битви проти Натаніеля                                                               

Кабінет директора виглядав зовсім не так, як у Крістіни. Хоча я й була там лише кілька разів, та пам’ятала кожну деталь — важкі полиці з книгами, темні меблі, запах старого пергаменту, що ледь вивітрювався навіть при відчинених вікнах. Тут усе було іншим. Вишуканим, надто правильним, надто милим. Немов кімната з казки, намальованої для наївних дівчат, а не місце, де приймають серйозні рішення і вирішують долі. Я майже скривилася, та стрималася.

Ненавиджу такі місця. Вони здаються несправжніми, театральними, ніби декорації для п’єси, яка от-от закінчиться. Але ж я принцеса, до того ж у минулому, і перед своїм далеким родичем. Тому я мушу поводитися відповідно, навіть якщо від самої думки на серці стає важко.

Я сіла рівно, випрямивши спину, й зробила вигляд, що уважно розглядаю портрети на стінах. Малкольм теж майже не змінився порівняно з тими родинними зображеннями, які збереглися до мого часу. Ті ж риси обличчя, той самий гордовитий вираз, що межував із холодом. Його чорне волосся спадало на плечі, а темні очі здавалися настільки глибокими, що дивитися в них було небезпечно.

Він жестом показав нам сісти, і краще було не сперечатися. Я добре пам’ятала з літописів особливості характеру цієї людини: він не терпів непослуху. Грегорі кивнув мені, і ми обидва підкорилися, займаючи крісла навпроти.

Приміщення справді вражало. Повсюди росли чудернацькі квіти в кам’яних горщиках. Їхні тонкі стебла вилися догори, утворюючи химерні візерунки, немов це були живі орнаменти. Листя сяяло зеленими та блакитними відтінками, випромінюючи слабке світло. Усе виглядало занадто світлим, занадто затишним. Меблі були виконані з білого дерева, вкритого різьбленими візерунками. А вітражні вікна розливали кольорові відблиски по підлозі, ніби сам час схилявся тут у покорі.

Це місце більше скидалося на кімнату принцеси, ніж на кабінет директора. Але я мовчала. Хто знає, можливо, Малкольм просто любив гарні речі. А може, це маска, щоб приховати справжню сутність. Вирішила не замислюватися над цим, аби випадково не видати себе.

Ми мовчки чекали, поки він заговорить. Усередині мене клубком звивалося нетерпіння. Я хотіла швидше дізнатися, як нам вибратися звідси. Я ніколи не відзначалася схильністю до самопожертви. І все ж я тут, у минулому, намагаюся врятувати не лише себе, а й Грегорі. Це було дивно. Абсурдно. Як працює ця магія часу? Чому ми ще існуємо, хоча теоретично мали б зникнути?

Думки вирували в голові, і я ловила себе на тому, що починаю відчувати легке запаморочення. Усвідомлення того, що ми перенеслися більш ніж на дев’ятсот років у минуле, було непосильним для розуму. Хотілося заплющити очі, прокинутися в нашому часі, в Академії, де все звичне. Але ні. Я була тут. І мала грати за новими правилами.

Малкольм тим часом ніби спеціально тягнув час. Він сидів, спокійно розглядаючи нас, мовчав, склавши руки. Здавалося, він вагається, обмірковує, що саме сказати. Чи варто взагалі відкривати нам хоч якусь частину правди. Нарешті його голос пролунав у тиші.

— Так і з якого ви часу? — він нахилив голову, уважно вдивляючись у наш одяг. — Адже виглядаєте ви зовсім не так, як у нас прийнято.

— Нам треба повернутися на дев’ятсот вісімдесят років наперед, — Грегорі випередив мене. Його голос звучав твердо, без сумніву. — Однак ми не знаємо, як це зробити. Сподіваємося, ви нам справді допоможете, адже ми опинилися в такій ситуації вперше.

— Хм… — Малкольм злегка примружився, наче розважала його наша відвертість. — Що ж, ви не єдині такі подорожуючі тут.

— Як це — не єдині? – я здригнулась.

— Заклинання завжди відкидає саме у цей час, — відповів він рівним тоном. — Наша провидиця попередила мене про це, тому я й не здивований. Ви не перші й, боюся, не останні.

Моє серце стислося від тривоги. Якщо тут бували інші… то де вони тепер? А найголовніше, чи вдалось хоч комусь повернутись додому? Зараз про це не хотілось думати.

— Насправді ви одразу не зможете перенестися у свій час, — продовжив він, спокійно поклавши руки на підлокітники. — Вам доведеться зробити кілька стрибків. Де і куди саме — я не знаю, адже майбутнього не бачу. Єдине, що нам відомо: черговий портал відкриється через два тижні. Але працюють вони так, що переносять лише на невеликі проміжки часу — максимум сто чи сто п’ятдесят років, - його очі блиснули, і він додав тихіше. — Але чи дасть це вам щось… ніхто не знає.

— Портали відкриваються самі? — здивовано запитала я. — Тобто немає людей, які це роблять? Хіба таке можливо?

— Так. Часові портали мають свій власний ритм. Їхня магія підкоряється законам, які нам поки недосяжні, - Малкольм кивнув. – Я не змозі контролювати їх, як і будь-хто інший. Ми можемо лише приблизно знати, де і коли вони з’являться. Та з кожним роком це трапляється все рідше.

Він нахилився вперед, і його обличчя на мить стало тінню. Мене вже менше лякав цей чоловік. Врешті я мала страшний дар, який міг знищити будь кого. Тому і хвилюватись не варто.

— Наші студенти якось випадково перенеслися на сто двадцять років назад. І повернутися не змогли, - сказав чоловік. – Ми й досі чекаємо на них, хоча розуміємо, що марно. Це небезпечна річ, адже ми не знаємо наслідків, - Малкольм замовк, зітхнувши важко, немов на його плечі лягав тягар усього світу. — Лишається сподіватися, що вам пощастить більше.

Його слова пронизали мене холодом. Я відчула, як Грегорі стиснув мою руку під столом. Він, мабуть, теж зрозумів: шансів небагато. Але ми не будемо здаватись і підемо до кінця.

— А як ви відстежуєте портали? — обережно запитала я, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

— Наша провидиця, — спокійно відповів Малкольм. — Минулого року до Академії вступила дівчина з роду Деланей. Її звати Міленія. Вона має цей дар і допомагає нам.

Моє серце завмерло. Деланей. Далека родичка Реббеки. Ця родина завжди славилася могутньою магією. Останнім часом ми з нею почали дуже добре спілкуватись, і я навіть сумувала за дівчиною.