Глава 2

Кабінет директора, за 982 роки до битви проти Натаніеля                                                               

Кабінет директора виглядав зовсім не так, як в Крістіни. Хоча я і була там лише кілька разів, та досить добре його пам'ятала. Тут було все таким вишуканим та милим, що хотілося скривитися. Ненавиджу такі місця. Вони завжди здавалися мені якимись несправжніми. Але ж я принцеса, до того ж в минулому і перед своїм далеким родичем. Тому і поводити маю себе відповідно. Врешті я вирішила спокійно сиділа, дивлячись на чоловіка. Він виглядав майже так, як було на родинних портретах. Малкольм присів на крісло, жестом показуючи нам зробити те саме. І краще б з ним не сперечатися. Я пам'ятаю особливості характеру цього чоловіка. Ми підкорилися, розглядаючи приміщення. Повсюди росли якісь чудернацькі квіти, стеблі яких спліталися у химерні візерунки. Меблі були світлих кольорів, а ще великі вітражні вікна. Більше схоже на якусь кімнату принцеси, ніж на кабінет директора. Але я буду мовчати, маю це зробити. Хто знає, може Малкольм просто любить гарні речі. Тому я краще буду не звертати на це увагу.                                                                                                                                     

Ми обидва чекали, поки Малкольм заговорить, аби ми дізналися більше про те, як нам вибратися звідси. Я не знаю, для чого взагалі це зробила. Я ж ніколи не відрізнялася самопожертвою. Але тепер я тут, і намагаюся вибратися. Це було так дивно, як взагалі це все працює? Чи не мали ми по ідеї зникнути, чи щось таке? Але я ще досі була в дуже незрозумілому стані, адже ми перенеслися в минуле більш ніж на дев'ятсот років. Це важко усвідомити. Тому я і хотіла скоріше повернутися додому, в наш час. А директор ніби спеціально тягнув час. Таке відчуття, ніби чоловік до кінця не міг вирішити, що саме нам говорити.                                                                                                                                       

- Так і з якого ви часу? - спитав він. - Адже виглядаєте зовсім не так, як в нас прийнято.                           

- Нам треба повернутися на дев'ятсот вісімдесят років наперед, - пояснив Грегорі. - Однак ми не знаємо як це зробити. Сподіваємося, ви нам справді допоможете, адже опинилися в такій ситуації вперше.                                                                                                                                                                

- Що ж, ви не єдині такі подорожуючі тут. Чомусь те заклинання завжди відкидає саме у цей час. Та й наша провидиця попереджала мене, що так і буде. Тому я і не здивований, - спокійно відповів Малкольм. - Насправді ви одразу звідси не зможете перенестися у свій час. Вам доведеться зробити кілька стрибків, однак я не знаю, де і куди, адже майбутнього не бачу. Єдине, що нам відомо, це те, що черговий портал відкриється через два тижні. Та вони працюють так, що можуть переносити лише на невеликі проміжки часу, максимум сто-сто п'ятдесят років. Але чи дасть це вам щось...                            

- Портали відкриваються самі? Тобто немає людей, які це роблять? - здивовано запитала я. - Хіба таке можливо?                                                                                                                                                             

- Так, часові портали мають свій запланований ритм роботи. І я не змозі їх контролювати, як і хтось інший, - пояснив директор. - Ми можемо лише приблизно знати де і коли вони відкриються, але з кожним роком це стається все рідше. Для прикладу, наші студенти випадково перенеслися на сто двадцять років назад, і повернутися не змогли. Ми ще досі чекаємо на них, - він важко зітхнув. - Це дуже небезпечна річ, адже ми не знаємо наслідків. Лишається сподіватися, що ви зможете потрапити в майбутнє.