Глава 1

Королівська Академія, за 982 роки до битви проти Натаніеля                                                           

Останнє, що я пам'ятала, це як ми увійшли у той портал, що мав перенести нас у невідоме місце. І на цьому моя пам'ять мене підвела. Чесно, було дуже страшно, адже загубитися в часовому просторі одній точно не входило в мій список "Встигнути до того, як посяду трон". Колись я читала про таких подорожуючих, але жоден з них так і не повернувся додому. Яку чудову інформацію я щойно згадала. Одразу ж налаштовує на позитив. Єдине, що мене хоч трохи рятувало, це присутність Грегорі. Він не зміг відпустити мене проходити через це одну, за що я і була йому безмежно вдячною. Хлопець пожертвував всім заради цього. І це стало для мене неабияким здивуванням. Я до останнього сумнівалася, що хтось може полювати мене настільки сильно. Як і я... Нарешті з самотністю покінчено...                                                                                                                                                          

Але опинилися ми в Королівській Академії. Це не те, що я очікувала. А може магія не спрацювала? Проте те, як вона виглядала, наштовхувало на думку, що ми в минулому. Значить таки ми зробили це. Навколо ж було так тихо та спокійно, але в мені підіймалася паніка. Спокійно, треба дихати. В цьому світі немає нічого, з чим би я не могла впоратися. Повільно до мене почало приходити усвідомлення, що я можу ніколи не повернутися додому. Ми просто загубилися в часі. І це було занадто складно для мене. Я втомилася грати роль сильної дівчини. Хотілося плакати, кричати чи сміятися від болю. Сама не знаю, що зі мною відбувається, адже я завжди вміла себе стримувати. Та не цього разу. Я остаточно розчарувалася. Аж тут Грегорі притягнув мене у свої обійми, ніби намагаючись захистити від всього світу. Я знала, що йому так само страшно, але він намагався стримувати свою паніку заради мене. Хоча б з ним я можу бути справжньою. Вдихаючи такий знайомий запах, я почала по трохи розслаблятися.                                                                                                                                                   

- Меліссо, все буде добре, - прошепотів він, подивившись в мої очі. - Ми зможемо повернутися додому. Не знаю, скільки на це піде часу, та в нас все вийде. Нам просто потрібно залишатися спокійними та зустріти усі перешкоди.                                                                                                                                       

- В мене точно вийде дожити до наших часів, адже я безсмертна. - намагалася пожартувати я, і це спрацювало, адже він розсміявся. - А от з тобою... Якось сумніваюся.                                                         

- Не переживай, мій народ здатен доживати до трьохсот років. Хто знає, може ми стрибнули лише на кілька десятків років? - він витер мої сльози. - Та ми зробимо це набагато швидше. Ти ж мені віриш? - я кивнула. - Головне, що тобі не доведеться це проходити одній. Ми усе зможемо витримати, вдвох. Тому досить засмучуватися, адже я уявлення не маю, що робити із жіночими сльозами.                                    

Я ж потягнулася до нього ближче та ніжно поцілувала. Колись я соромилася проявляти свої почуття, та той час вже давно в минулому. Якщо згадати нашу історію, то спочатку в нас навіть дружби не склалося. А все через мою жахливу поведінку, адже я несвідомо ображала Грегорі. Мене так виховали, і я звикла до такого. Та мене завжди тягнуло до нього. Все змінилося після смерті Ізабель, адже я стала дивитися на світ іншими очима. Я змогла знайти спільну мову зі своїми одногрупниками, отримавши родину, про яку так довго мріяла. Я більше не була чужою в Академії. І сама не помітила, як закохалася в цього хлопця. Це все не сталося за один день, та я не бачила цього. На той час він мав стосунки з Дарсаною, проте я знала, що скоро вони розійдуться. Ні, це не передчуття чи щось таке. Просто я бачила, як дівчина дивиться на Зака. Їх стосунки стали питанням часу. Тоді Грегорі мене здивував, зізнавшись у своїх почуття. Я очікувала, що наші стосунки будуть схожими на Ілларію та Аларіка, адже вони постійно сварилися. А з моїм характером це було очевидним. Однак в нас все зовсім інакше. Ми обидва дуже добре знаємо, що таке самотність, тому і боїмося втратити. Чи вірила я йому? Так, ми обов'язково повернемося додому. Питання лише коли...