Глава 1

Королівська Академія, за 982 роки до битви проти Натаніеля                                                           

Останнє, що я пам'ятала, це як ми увійшли у той портал, що мав перенести нас у невідоме місце. І на цьому моя пам'ять мене підвела. Чесно, було дуже страшно, адже загубитися в часовому просторі одній точно не входило в мій список "Встигнути до того, як посяду трон". Колись я читала про таких подорожуючих, але жоден з них так і не повернувся додому. Яку чудову інформацію я щойно згадала. Одразу ж налаштовує на позитив.

Єдине, що мене хоч трохи рятувало, це присутність Грегорі. Він не зміг відпустити мене проходити через це одну, за що я і була йому безмежно вдячною. Хлопець пожертвував всім заради цього. І це стало для мене неабияким здивуванням. Я до останнього сумнівалася, що хтось може полювати мене настільки сильно. Як і я... Нарешті з самотністю покінчено…

Але опинилися ми в Королівській Академії. Це не те, що я очікувала. А може магія не спрацювала? Проте те, як вона виглядала, наштовхувало на думку, що ми в минулому. Значить таки ми зробили це. Хоча від цього зовсім не ставало краще. Я би воліла опинитись вдома, в наш час.

Навколо ж було так тихо та спокійно, але в мені підіймалася паніка. Спокійно, треба дихати. В цьому світі немає нічого, з чим би я не могла впоратися. Повільно до мене почало приходити усвідомлення, що я можу ніколи не повернутися додому. Ми просто загубилися в часі. І це було занадто складно для мене.

Я втомилася грати роль сильної дівчини. Хотілося плакати, кричати чи сміятися від болю. Сама не знаю, що зі мною відбувається, адже я завжди вміла себе стримувати. Та не цього разу. Я остаточно розчарувалася. В моєму житті точно не може бути чогось постійного та хорошого.

Аж тут Грегорі притягнув мене у свої обійми, ніби намагаючись захистити від всього світу. Я знала, що йому так само страшно, але він намагався стримувати свою паніку заради мене. Хоча б з ним я можу бути справжньою. Вдихаючи такий знайомий запах, я почала по трохи розслаблятися.

- Меліссо, все буде добре, - прошепотів він, подивившись в мої очі. - Ми зможемо повернутися додому. Не знаю, скільки на це піде часу, та в нас все вийде. Нам просто потрібно залишатися спокійними та зустріти усі перешкоди.

- В мене точно вийде дожити до наших часів, адже я безсмертна, - намагалася пожартувати я, і це спрацювало, адже він розсміявся. - А от з тобою... Якось сумніваюся.

- Не переживай, мій народ здатен доживати до трьохсот років. Хто знає, може ми стрибнули лише на кілька десятків? - він витер мої сльози. - Та ми зробимо це набагато швидше. Ти ж мені віриш? - я кивнула. - Головне, що тобі не доведеться це проходити одній. Ми усе зможемо витримати, вдвох. Тому досить засмучуватися, адже я уявлення не маю, що робити із жіночими сльозами.

Я ж потягнулася до нього ближче та ніжно поцілувала. Раніше для мене це було чимось новим, бо я не вірила в кохання. А тим паче, що це може відбуватись зі мною. Стільки років мати казала, що справжніх почуттів не існує. І мені здавалось, що вона права. Я мала знайти когось гідного серед знаті, хто допоміг би мені керувати країною. Але все змінилось.

Колись я соромилася проявляти свої почуття, та той час вже давно в минулому. Якщо згадати нашу історію, то спочатку в нас навіть дружби не склалося. А все через мою жахливу поведінку, адже я несвідомо ображала Грегорі. Мене так виховали, і я звикла до такого. Та мене завжди тягнуло до нього.

Все змінилося після смерті Ізабель, адже я стала дивитися на світ іншими очима. Я змогла знайти спільну мову зі своїми одногрупниками, отримавши родину, про яку так довго мріяла. Я більше не була чужою в Академії. І сама не помітила, як закохалася в цього хлопця. Це все не сталося за один день, та я не бачила цього. На той час він мав стосунки з Дарсаною, проте я знала, що скоро вони розійдуться. Ні, це не передчуття чи щось таке. Просто я бачила, як дівчина дивиться на Зака. Їх стосунки стали питанням часу.

Тоді Грегорі мене здивував, зізнавшись у своїх почуття. Я очікувала, що наші стосунки будуть схожими на Ілларію та Аларіка, адже вони постійно сварилися. А з моїм характером це було очевидним. Однак в нас все зовсім інакше. Ми обидва дуже добре знаємо, що таке самотність, тому і боїмося втратити. Чи вірила я йому? Так, ми обов'язково повернемося додому. Питання лише коли...                                   

- І що нам робити? Ми в якомусь часі, але Академія існує понад тисячу років, - сказала я. - Ми маємо якось відкрити портал в інший час, проте я уявлення не маю, як це зробити. Не думаю, що в нас так просто вийде дізнатися це.

- В цьому вам допоможу я, - пролунав голос поруч з нами.

Обернувшись, я побачила високого та статного чоловіка, що уважно розглядав нас. І він не був здивований. Чоловік був вдягнений в одяг, який в нас вже дуже давно не носять. Він мав довге чорне волосся, що було зібране ззаду, а його чорні очі мали б нас налякати. Проте я його впізнала.

Це Малкольм де ЛаФельт, мій далекий родич. Саме він керував Академію близько тисячі років тому, аж доки його не вбили. Від цього аж мурахи по шкірі пішли, адже цього чоловіка немає в живих вже стільки років. Та зараз він стоїть тут, перед нами. Тисячу років, саме на такий час ми стрибнули.                         

- Насмілюся попрохати вас пройти зі мною до кабінету директора, де ми зможемо поговорити без зайвих вух, - він легенько посміхнувся. - До того ваш вигляд може викликати здивування у наших студентів. Вони не звикли до гостей з іншого часу. Та й вам буде більш комфортно.

І він просто пішов вперед, а нам довелося йти слідом. Його поведінка здалася мені дивною, проте я вирішила тактовно промовчати. Все ж чомусь я таки навчилася за три роки навчання. В мене була чудова можливість відволіктися, адже Академія мала інший вигляд. Ні, стіни та розташування не змінилися, але ці дрібнички вказували, що ми в іншому часі. Так незвично бачити це місце інакшим. Як шкода, що раніше я не дуже то й цікавилася історією, мені б ці знання зараз неабияк знадобилися. Але що вже зробиш.