Розділ І

Я завжди знала, що моє життя не буде звичайним. Воно приречене було на пригоди та небезпеки. І мене це дуже влаштовувало. Я хотіла такого майбутнього, бо не могла уявити себе серед одноманітних буднів і тихої рутини. Я відчувала в собі спрагу руху, відкриттів, подій, які виривають з нудної повсякденності.

Ще б пак, я Мелісса де ЛаФельт, принцеса народу ельфів. Я спадкоємиця престолу, та, що одного дня має повести свій народ за собою. Принаймні так мені завжди казали, знову й знову нагадуючи про тягар відповідальності, який я мала прийняти. Я мала стати порятунком для своєї країни, символом сили й надії.

З дитинства мене оточували легенди, у яких моє ім’я звучало поряд із великими героями минулого. У цих оповідях я була тією, хто зможе зробити неможливе, хто врятує ельфів від загибелі. І чим більше я дорослішала, тим сильніше відчувала, як цей образ стискає мене, мов клітка.

Але я не впевнена, що готова до цього. Бути принцесою — це зовсім не так просто, як у казках, де все зводиться до величі, розкішних балів і коронованих усмішок. Насправді за цим стоїть безліч обов’язків, обмежень, правил, що з часом можуть втомити будь-кого. Інколи я щиро ненавиділа все це. Мене дратували нескінченні уроки дипломатії, коли старі радники по кілька годин пояснювали мені, як правильно тримати келих на прийомі, чи як усміхатися, аби не видати втоми.

Мене виснажували протоколи зустрічей, урочисті промови, нескінченні списки справ, що мали значення для королівського двору, але не мали жодного значення для мене. Я відчувала себе чужою у власному житті, ніби акторка, що грає роль, яку їй написали інші.

У мені жила жага до свободи. Я хотіла літати над лісами, мандрувати горами й долинами, досліджувати нові місця, знайомитися з людьми, що не знають, хто я. Хотіла сміятися від душі, не думаючи, чи визнає хтось цей сміх негідним для спадкоємиці престолу.

І все ж найгірше було те, що я ніколи не відчувала себе вдома у власному палаці. Його стіни тиснули на мене, вкривали холодом, а кожен крок супроводжувався поглядами слуг та радників. Я завжди була принцесою, навіть коли хотіла бути просто Меліссою. Іноді я мріяла, що одного дня втечу далеко звідти, і мене ніхто не знайде.

Зовсім інша справа — Академія. Там теж було непросто. Проте саме там я вперше знайшла людей, для яких важливою була я сама. Вони приймали мої помилки, сміялися з моїх жартів, слухали мої дурниці, і не нагадували щоразу, ким я маю бути. У стінах Академії я вперше відчула справжній спокій, наче знайшла прихисток від тягаря, що від народження лежав на моїх плечах. Там я відкрила, що можу бути не лише принцесою, а просто дівчиною.

Можливо, якби в мене був вибір, я залишилася б там назавжди. Викладала би магію молодшим учням, розповідала їм про стародавні закляття, бачила, як у їхніх очах спалахує вогонь цікавості. Я навіть уявляла, як разом із ними працюю над заклинаннями, як ми помиляємося й сміємося з власних невдач. Але принцеси не можуть дозволяти собі таких мрій. Мені завжди нагадували: моє життя належить народу.

Невблаганно минав час. Три роки промайнули так швидко, що я й озирнутися не встигла. Це були роки, сповнені небезпек і тривоги. Постійні напади, інтриги, змови, загрози нашому світові — ми зустрічали все це разом, і щоразу я дивувалася, як багато можу витримати. Ми боролися, ми втрачали друзів і знаходили нових, ми вчилися на власних поразках і піднімалися знову. І серед цього хаосу я зустріла його.

Грегорі Аркана.

Він увійшов у моє життя так, наче завжди мав у ньому бути. Грегорі став для мене тим, про кого я навіть не сміла мріяти. У моєму житті завжди були люди, що прагнули наблизитися до мене через титул, через владу, через вигоду. Та він дивився на мене і бачив Меліссу, а не принцесу. І це було для мене справжнім дивом.

Його усмішка змушувала мене забувати про всі негаразди, його голос заспокоював у хвилини відчаю, його присутність була моїм захистом від світу. З ним я могла сміятися до сліз, сперечатися, злитись і миритися — і все це було по-справжньому. Наші стосунки можна було б назвати ідеальними, адже поруч із ним я навчилася бути собою. Я могла жартувати, могла дражнити його, навіть говорити різко — і він ніколи не ображався. Він лише дивився на мене своїми глибокими очима, в яких завжди ховалося тепло, і усміхався.

Він став частиною мого життя настільки природно, що я вже не могла уявити, як жила без нього раніше. Я відчувала, що нарешті знайшла того, кого шукала все своє життя. І лише в Академії удача нарешті посміхнулася мені.

Та разом із коханням прийшли й нові випробування. Коли нам довелося зробити вибір, я знала, що відступити неможливо. Це рішення було важким, та я ніколи не пошкодую про нього. Адже мова йшла не лише про нас двох, а про всіх, хто був нам дорогий. Щоб врятувати тих, кого ми любимо, ми мусили ступити у невідомість.

Я пам’ятаю той момент, коли перед нами розкрився портал. Його сяйво пульсувало, ніби живе серце, що кликало всередину. Повітря довкола стало густішим, ніби саме небо затамувало подих. Я відчувала запах магії — густий, терпкий, мов гроза, що насувається. Сяйво порталу відбивалося у моїх долонях, наче золоті вогники торкалися шкіри. Я не знала, у якому світі чи в якому часі опинюся, ступивши туди. Не знала, чи побачу знову рідні землі, чи зможу колись повернутися.

Можливо, я мала боятися, та дивним чином у душі було лише відчуття правильності. Наче невидимий голос шепотів: «Ти повинна зробити цей крок».

Я вдихнула глибше, зібравши залишки сміливості. І тоді відчула його руку у своїй. Теплу, міцну, таку надійну. Грегорі не дозволив мені пройти крізь це самій. Його очі дивилися в мої, і в них було стільки впевненості, що я вже не сумнівалася. Він був поруч, і цього вистачало.

— Разом, — прошепотів він, і його голос злився з ритмом мого серця.

І ми ступили вперед.

Сяйво поглинуло нас, світ навколо розчинився, і ми полетіли у безмежжя. Звуки стихли, ніби сама реальність втратила голос. Лише тиша, у якій відчувалося народження нового. Мить тривала вічність. Я не знала, що чекає попереду, але знала одне — поки ми вдвох, ми впораємося. Бо кохання долає будь-які перешкоди. Ми зможемо повернутися додому. Це те, у що я вірю…