Епілог

Життя часто підносить нам другий шанс. Будь то якась дрібничка чи щось таке, без чого ми не уявляємо свого життя. І коли воно приносить тобі третій та четвертий шанси, то думаєш, що це взагалі якесь чудо й доля якась трішки неперебірлива. Особливо ж почала це відчувати, коли за моєю спиною почав різко зводитися на ноги Айраск, рана якого затягувалася буквально на очах.

Скупо стерла сльози рукавом обідраної й закривавленої сукні та кинулася до меча. Не мала дати шансу Айраску знову відновити свої сили. Не зараз. Не сьогодні. Не після всього, що він нам з Кормеліоном заподіяв. Я мала покінчити з цим всім раз і назавжди та відстояти пам'ять про Айраска ціною свого життя.

Але я просто не змогла підняти меча. Айраск виявився значно швидшим. Він побачив, що я хочу зробити й наступив на тонке лезо, якому було далеко до блиску. Я розуміла, що для магічних руйнівних заклинань знаходжуся надто близько до нього, тому штовхнула Айраска, намагаючись зрушити цю суцільну чорному, що якимось чином зараз принила викликати ту дику ненависть, яку ніщо б не пригасило ще з годину тому. Переводила свій здивований та не менш войовничий погляд то на нього, то знову на меча й не могла зрозуміти своїх відчуттів. Адже душа поривалася обійняти його, а мозок наказував знищити.

Ще раз кинулася на Айраска з усіх сил, гамселяючи його кулачками. Адже саме так я б описала їх, розуміючи, наскільки нікчемних ударів йому завдаю. І він так і не зрушив ані на крок. Лише спокійно витримував всі удари, не відводячи від мене свого погляду суцільної темряви, у якій раптом неначе почалися загущуватися фарби, а самі зінниці раптом почали набувати не чорного, а якогось темно-фіолетового відтінку. 

Аж відскочила, дивуючись власній реакції.Замилувалася, хоча мала прямо зараз вдарити мечем. Не виходило, тому все ж обрала збільшити дистанцію та атакувати своїми значно більшими силами. І я це зробила. Швидко зістрибнула зі сходинок вниз та відскочила ще кілька кроків, формуючи нищівну сферу. Вона замайоріла прямо в повітрі нищівним яскраво-зеленим світлом, що м'яко переливалося з темно-синім та криваво-червоним. Вона лише наростала в руках, все більше зосереджуючи мою увагу та всі сили саме на ній. Адже розуміла, що більше в мене шансу не буде. Надто потужна магія для новачка в таких питаннях.

І раптом я відчула запах лаванди. Нестерпно близький та нестерпно жаданий. Розуміла, що це швидше за все якесь марення, тому не збиралася піднімати погляду, продовжуючи формувати сферу та накидувати на себе щит за щитом. В той момент лише серантіон зміг би порушити той щит, а єдиний, кого я знала, загинув. Тому не сильно роздивлялася по сторонах.

І ось, з останніх сил, я завершила своє смертоносне заклинання, що мало б знищити всіх і кожного. Раз і назавжди. Але один лиш короткий дотик та тепла посмішка на такий знайомих та водночас ніби інших Айраскових вустах, змусили опустити руки, поволі забираючи магію назад. Невже...

-- Кормеліоне, ти? -- вже вкотре запитала я, намагаючись знайти знайомі риси візуально, хоч і розуміла, що це майже не реально. Але водночас... Лише дуже сильний серантіон зміг би пройти мій захист і він це зробив, отже...

-- Так, моя кохана герцогине, -- поквапився гарячково відповісти, накривши мої губи в такому довгожданому й нестерпно солодкому поцілунку. Який він чомусь надто швидко перервав. -- Точніше, моя королева. Ваш вірний підданий і...

-- Та йди вже сюди, -- за комір розтріпаної сорочки притягнула його до себе, щоб впасти в такі шалено бажані обійми. 

А руки все блукали його тілом. Ніяк не могла повірити, що він реальний. Що він тут і зараз, поруч зі мною. 

-- Як... -- тільки й продовжувала промовляти, час від часу знову дивлячись в таке ненависно-кохане обличчя.

-- Тепер не тільки ти тут у нас королева, -- лиш посміхнувся Кормеліон, швидко показуючи легкий знак незкінченності під розірваною сорочкою на передпліччі. 

А я лише й змогла, що посміхнутися, відчуваючи, як на очі знову навертаються сльози. Хоча цього разу від радості.

Як же я його кохаю...