Розділ 50

Він мене не чув і не бачив. Просто мчав вперед, розметуючи всіх. Мій Кормеліон... Цього разу велет. Принаймні, лежачи на землі мені здавалося саме таке. Широкоплечий та досить масивний, попри свій високий зріст. Його волосся спадало каскадом кучериків рівно до плечей та повсякчас лізло до очей, заважаючи в абсолютно нерівному бою. Проте я швидко засумнівалася, чи так це насправді. Адже блондин одним лиш рухом знешкоджував одразу трьох.

Аж раптом він поглянув на мене найчистішою небесною блакиттю. Один його погляд неначе був суцільною турботою та хвилюванням про мене. І я зрозуміла все без слів. А й справді, нічого було відсиджуватися на землі. Я мала тікати й не було жодного іншого вибору, ніж забиратися подалі від замку та збирати людей.

І я побігла. Кинулася в самісіньку гущавину метушливих людей, намагаючись пробратися непоміченою. А потім рвонула геть, тамуючи нелюдський біль свого метушливого серця. Адже він був там. Боровся за мене, коли я тікала, бігла не спиняючись з власної ж коронації. Королева в розірваній на клапті сукні, з кублом на голові, яке утворилося через діадему, що чомусь ніяк не злітала. Ось таким і вийшов ніби найграндіозніший момент мого життя. Чи то може Айраска...

Перечепилася об міцний корч і впала, проїхавшись голими колінами по холодній землі. Одразу відчувся запах металу та його ж присмак у роті. Ну нічого. Я звідси ще виберуся, але от Кормеліон... Ні, я не могла його так просто залишити. 

Зранені ноги вже самі несли мене назад. Ніби на крилах магії летіла я до замку, пригадуючи кожне його втілення. Перше - юний Кормеліон, з яким я й познайомилася, подружилася, закохалася. Друге - Дартен. Той самий несподіваний друг, що вічно допомагав мені на випробуваннях у іграх за корону і я ніяк не могла зрозуміти, чому. Третє - троль. Мій захисничок знову знайшов мене, коли почувалася розбитою та став найкращим заспокійливим у всій Веларії. Четверта ж - ось цей велет. Що, як і завжди, кинувся мені на допомогу без жодних прохань чи хоча б покликів. Адже нікому не відомо, скільки ж він взагалі добирався сюди.

А я взяла й почала тікати, коли він дав мені таку можливість. Боягузка, що прекрасно розуміла, що чотири втілення - це вже неоціненний подарунок долі й якщо загине ще цього разу, більше я його вже не побачу. А я просто не могла допустити цього. Як і моя магія, що як ніколи завирувала у венах, підказуючи, що випиті Айраском сили вже знову повернулися до мене. Чомусь. Адже й гадки не мала як це працює. Можливо, така просто магія королів та королев -- всесильна. Можливо, тому нас і намагалися завжди контролювати... Але я власноруч дала цю силу Айраску... Тоді як нам його взагалі побороти.

Я влетіла в натовп людей, що боровся поміж собою, спершу навіть не розуміючи, хто є хто. З усіх усюд сипалися мерехтливі заклинання та лунав брязкіт мечів. Багатьох присутніх я бачила взагалі вперше, тому тільки й доводилося, що роззиратися в пошуках міток на руках. І я їх дуже швидко знайшла. Одного за одним знешкоджувала ненависних суперників, поволі пробираючись до коханого. Молилася, аби лишень встигнути до нього, закрити своїм щитом. Можливо навіть забрати його звідси подалі... Хоча ні. Я боротимуся за нього, за наше право на кохання, за королівство, в якому ми зростали в мирі та спокої, який повинен панувати надалі завжди.

-- Сеперанто, -- вже гарчала я, охриплим після численних заклинань голосом. Здавалося, що чим гучніше я щось кричу, тим сильніше заклинання й не мала ні часу, ні бажання перевіряти це на дійсність чиїмось життям.

І ось я вже була зовсім поруч з ним -- своїм коханим Кормеліоном. Частина його волосся прилипла ніби брунатною стрічкою до його чола. Довгий сюртук був посічений мечем на дрібні смужки, а сорочка на грудях була геть роздерта. На нього кидалися одразу по три-чотири веларійці й він розмітав всіх. Але не цього разу...

Одного погляду на Кормеліона вистачило аби зрозуміти -- він зараз піде на крайнощі. Їх з Айраском розділяв лише один посіпака ордену, який полетів прямісінько по сходинках, що вели до трону. І зараз два могутніх правителі стояли по обидва боки постаменту. Один з них посідав на чолі всієї Веларії, а іншому було достатньо лише мого кохання. Але в очах обох горів той самий вогонь, що свідчив -- вороття вже не буде.

Я кинулася до них, розуміючи, що магією ранила б обох та вихоптла меч з чиєїсь понівеченої руки. Мала встигнути, проте... Кормеліон з Айраском зчепилися в недовгій боротьбі. Всього лише кілька ударів, брязкіт мечів, з яких посипалися іскри. Вони впали додолу. Обоє. Одночасно. Не давши комусь вийти переможеним із цієї битви.

-- Коханий! -- кинулася я до постаменту, на якому заледве дихав Кормеліон.

-- Я завжди буду поруч, -- прохрипів він з останніх сил та заледве зміг підняти ослаблу руку, аби стерти сльозинку з мого обличчя.

-- Ні! Тримайся! -- пригадувала абсолютно всі зцілюючі заклинання, які коли-небудь знала, але тонка чорна цівка одразу дала зрозуміти, що це безнадійно. Айраск був досвідченим знавцем отрут. І не дивно, що його зброя була пропитана однією з найгірших настоянок, після якої не виживають...

Зала завмерла. Всі почали приречено опускати свою зброю. Їхнього короля не стало і як би деякі не ненавиділи його, кожен віддав йому шану довгою хвилиною мовчання. Лише учасники таємного ордену один за одним тікали геть. І я не така вже й злопам'ятна, але розуміла, знайду кожного й змушу поплатитися за те, що вони зробили з Кормеліоном. 

-- Любий... -- присіла поруч з коханим, не в змозі стримати сліз.

Картинка перед очима геть потьмяніла, залита ними. Не чула й не бачила нічого, засліплена й заглушена власним горем. Адже чотири життя -- це й так забагато для серантіонів. А сподівання на те, що він король їхнього роду й матиме п'ять життів -- геть мізерні й слабкі. Навіть не давала їм жодного шансу.