Розділ 41

Вперше я йшла на чергові ігри за корону, зовсім не думаючи про саме випробування. В голові й досі лунали слова Кормеліона, які так не хотіло чути серце. Я була зовсім не готова прощатися з ним, тільки щойно віднайшовши знову. Та й цього разу вже не могло бути другого шансу. Якщо вірити його словам, то навіть з магією серантіонів йому небагато лишилося. І якщо я дійсно могла щось зробити, щоб йому допомогти, то ніщо б мене не спинило. Ніяка умова. Ніяке бажання. Ніщо.
-- Про що задумалася, красуне? -- пролунало зовсім поруч, а на мене буквально війнуло дикою невпевненістю та бажанням здаватися кращим, ніж був насправді.
-- Та про тебе, -- не збиралася приховувати правди. Адже частково мої думки були саме  про Айраска.
-- І що ж думає моя королева? -- і чому ця тварюка сьогодні така улеслива? Адже після того поцілунку перед журналістами дивився на мене зовсім інакше...
-- Та думаю, як би не прибити тебе на очах у всіх. Знаєш, заледве стримуюся, -- прошипіла, поглядуючи на пику Айраска, якого на кілька секунд перекосило.
-- Ну пробач, обставини вимагали. Вони не дали б мені... -- почав було веларієць та раптом осікся. Ну звісно, хто я така, щоб розповідати мені свої найбільші секрети?
-- Кажи свої пробач комусь іншому. На все добре, - гордо розвернулася та покрокувала в своєму прекрасному кремовому костюмі й далі.
-- А якщо я допоможу тобі в цьому випробуванні? 
Я вдала, що зацікавилася та на секунду спинилася, прислухаючись до слів Айраска. Звісно, так і не обертаючись до нього. Хай сам бігає, я не горда, можу йому це дозволити.
-- Я знайшов плани всіх випробувань. Набрав людей. Вони нам допоможуть, тільки скажи, -- ох, невже він сам забув, що його орден з радістю вручив мені такий самий посібничок?
-- Дякую, я й сама прекрасно знаю кортеньку стежечку в тих лісах, -- загадково посміхнулася під здивований погляд Айраска. 
-- Тоді я... Навіть не знаю, що запропонувати...-- розгублено промовив Айраск та почухав потилицю, миттю опускаючи руку та ховаючи її за спину. Щось його виховання не там, де потрібно, дає про себе знати.
-- Тоді зціли Кормеліона, -- поглянула йому прямісінько у вічі без тіні страху за свого коханого знайду. Все одно не було іншого вибору, ніж сказати про нього напряму Айраску.
-- Кого? 
-- Кормеліона, Дартена чи під яким ім'ям ти його там взагалі знаєш, -- махнула рукою, немов показуючи, що байдуже на його ставлення до нього. Головне, що про коханого думаю саме я.
-- Я не...
-- Та не прикидайся вже. Знаю я, що це була саме твоя ідея, -- вирішила зіграти я на його почуттях, гадки не маючи, чи взагалі правду несу. -- Звісно, не всі підтримали твою геніальну ідею та ще й привласнили її, але все ж... Допоможи. Ти ж казав, що зробиш будь-що.
-- Ну не настільки ж кардинальне. Зцілення -- тяжка справа. Вона потребує значної магічної енергії.
-- А я думала, що ти всесильний. На відборі точно немає нікого кращого за тебе.
-- Правда-правда, -- гордо випнув груди Айраск, звисока поглядаючи на все довкола. На щастя, зріст йому це таки дозволяв.
--- То що скажеш? -- з надією промовила я, хоч як не намагалася її приховати.
-- Знаєш, а я згоден. Тільки...з тебе послуга. І знай, вона не маленька.
-- Я згодна на все, -- одразу запевнила, настільки розхвилювавшись, що мало не поставила магічну клятву.
-- Тоді ти щойно погодилася стати моєю дружиною, -- з зухвалою посмішкою промовив Айраск, беручи мене під руку. 

А я навіть не знала, що відчувала сильніше -- радість за Кормеліона чи жах через  те, до чого міг призвести цей шлюб.