Розділ 5

Прокидалася я з пречудовим настроєм. Дартен таки дотримав слова, бо запахи пробиралися навіть крізь двоє дверей, що вели з кухні до моєї спальні. Хоча так вона почала називатися саме після того, як чудом магією вдалося телепортувати досить зручне ліжко туди. Але якби веларієць не зреагував вчасно й допоміг, то мало того, що воно впало б прямісінько на нього, так ще й застрягло б у стіні. А це такий собі комфорт…

В принципі, він це розумів, як ніхто. Бо я обрала місце, щоб було зручно й якомога далі від Дартена, а от йому залишилася лише старенька софа на кухні. І для його височенного зросту, її було геть замало. Але це не моя провина, скажу вам одразу. Він сам винен, що такий добренький. Було питанням часу, коли я цим скористаюся. Хоча…вже встигла зробити це стільки разів, що навіть рахувати важко стає.

— Герцогине, сніданок подано, — пролунав голос Дартена, одночасно з тим, як за вікном хтось гучно засурмив.

Я так швидко з ліжка не схоплювалася ще ніколи. Вискочила з кімнати в чому була та ще й мало на шию Дартену не застрибнула. Чомусь саме в ньому відчувалася дивна турбота й енергетика, яка була до болю знайомою. Дім…ось, що вона нагадувала. І не це пристанище на час ігор, а мою рідну віллу в Кертійському герцогстві.

— Агов, герцогине, я звісно не проти оглянути всі ваші принади, але може все ж прикриєтеся хоч чимось? — насмішкувато промовив Дартен, в голосі й зовнішності якого абсолютно не простежувалося тієї паніки, яка заволоділа мною.

Я миттю забула про ті злощасні сурми й поглянула на себе вниз. Ну звісно, тонка, майже прозора нічна сорочка, крізь яку проглядалося мереживне спіднє. Прямо ідеальний вигляд, щоб позувати перед веларійцем та лізти до нього в обійми… І про що я тільки думала? Це ж просто хтось засурмив….

Швидко кинулася назад до своєї кімнати та за першими ж дверима почала молотити руками повітря, картаючи сама себе за легковажність. Що б сказали батьки... А якби нас ще хтось побачив… Мало того, в якому вигляді з’явилася перед ним. Але ж і абсолютно не знала чоловіка. Ми взагалі були знайомими лиш другий день. Чому біля нього з’являлося це дивне відчуття захисту та спокою? Здавалося, ніби знаю його чи не з пелюшок, але ми ж ніколи не зустрічалися… Чи могли?

— Герцогине, давайте там пошвидше, — пролунав голос по той бік дверей. — Не хочеться, щоб ми побігли на замкові урочистості й ти не скуштувала мого творіння. Все ж добрі дві години за плитою стояв…

— Які ще урочистості? — ляпнула, запізно усвідомивши, що він зрозуміє — де я стою й про що увесь цей час думаю…

— Я ж сказав  — замкові, — в його голосі чулася така дика насмішка, що навіть не сумнівалася в своїх побоюваннях.

Протупотіла до своїх тимчасових покоїв, з люттю розкидаючи шмаття на всі боки. Чому? Гадки не мала. Просто раптом нахлинуло на мене, як ті хвилі, коли ми пливли по озеру. Хотіла позбутися цього дивного відчуття незручності, сорому та розуміння безглуздості своїх вчинків. А як? Роблячи не менш безглузді речі.

Хоча…це було з якого боку подивитися. Бо я вже й забути встигла, коли до валізи кинула свою яскраво блакитну сукню сучасного фасону, якого надивилася, коли останнього разу приїздила до замку. Здавалося б, це було місяці три тому, але вже нічого не пам’ятала з того часу. Звісно, окрім того, коли побачила колишню королеву, що два тижні тому якраз відійшла в кращий світ.

Вона тоді була такою красунею, зовнішність якої ще не встигла спотворити важка хвороба... Всі ахнули, коли Франческа якось з’явилася на лоджії. Особливо я, адже в ту мить вперше зрозуміла, що попри свою ненависть до власного ж високого статусу, хотіла б бути такою, як вона. І оскільки поки могла це втілити лише одним чином — попросила найкращих кравчинь пошити мені таке ж вбрання, яке тоді було на королеві.

І зараз, діставши цю красуньку з-під гори іншого одягу, як ніколи розуміла, що це воно. Відчуваючи легкість шовку на своїх плечах, я підійшла до дзеркала, яке у повний зріст відображало мою постать. В його глибині, мов дивовижний витвір мистецтва, сяяла сукня, створена з ніжного блакитного шовку. Її простий крій, немов пелена, обіймав моє тіло, підкреслюючи його природні лінії та витонченість.

Довгі рукави, вільні, мов крила метелика, спускалися до зап'ясть, де їх прикрашали витончені вишивки квітковим візерунком, ніби намальовані рукою вмілого майстра. А з  кожним, навіть найменш помітним рухом, сукня переливалася на сонці перламутровим сяйвом, створюючи навколо мене атмосферу чарівності та величі.

В той момент як ніколи відчула себе не просто дівчиною, герцогинею, надцятою в черзі на престол, а справжньою королевою, гідною й величною. Ця сукня немов стала тією самою неповторною частинкою мене. Втіленням сили, краси та шляхетності…

— Чому так…? — Дартен завмер, дивлячись на мене. — Через тебе я забуваю навіщо я взагалі тут…

— Дякую, — посміхнулася. — І чому ж ти тут? Навіщо взагалі крутишся поруч саме зі мною?

— Ну звісно, що для перемоги в іграх дурненька. Я вже тобі казав і повторюся ще раз — ти, як ніхто інший, заслуговуєш на перемогу. Ну й поруч з найкращими завжди більше шансів, — ніби ні в чому не бувало посміхнувся Дартен та галантно подав мені руку. Але чому тоді так забарився з відповіддю? Щось тут було не те…