Розділ 1

— Дартене! — крик жаху та розпачу зірвався з моїх вуст, коли чорнявий веларієць, з яким познайомилася буквально кілька днів тому, у суцільній темряві стрибнув зі свого виступу до найближчого «острівка безпеки».

— Все добре, — тонкий спалах ніжно-фіолетової магії замерехтів на досить таки чималій відстані від мене. — Храм незабаром зруйнується! Лови!

Тонкий золотистий ланцюг, ззовні так схожий на ласо, так і не долетів до мене. Розпачливо замахала руками та ледве втрималася на одному з виступів руїни, що продовжила знищувати саму себе. Легкий тренувальний костюм зовсім не захищав від гострих стін, у які втиснулася всім тілом. Якщо, звісно, від нього багато що залишилося, бо довгі рукава ще чи не з початку гри висіли на мені шматками.

Продовжувала мовчки себе картати, що не довірилася Дартену, коли він пропонував. Надто довго зволікала на початку гри за корону, коли всі суперники кинулися вперед. А от тепер, коли виходу вже майже не було, залишилася у пастці. Та ще й Дартен ніби приліпився до мене, тим самим прирікаючи себе на ту ж долю, що й була пророчена мені.

— Ти що там плачеш, чи що? — почула досить таки бадьорий крик набагато ближче, ніж було до цього. Або ж то мені просто здалося... Ехо в цих скелях було надзвичайне. 

— Не правда, — гордо змахнула сьози, забувши, що потрібно ще й триматися за стіну.

Бо ж як інакше? Герцогині, особливо Кертійські, не плачуть. І можливо й показують слабкість, але ніколи не на очах інших.

— Так я тобі й повірив, — пролунало одразу після гучного смішка й цього разу вже здалося, ніби це зовсім поруч. От простягнула б руку й вхопилася б за нього...

Але ні. Інший учасник ігор за корону був там, де й раніше, ховаючись під захисним куполом магії від уламків такого собі храму, вибудованого в скелі над найбільшим озером Веларії, закляття самознищення якого було вже запущеним.

Стіна захиталася та поверхня, на якій я стояла, почала осипатися маленькими камінчиками, ніби то був звичайнісінький пісок. Розуміла, що ще кілька секунд й сама полечу незрозуміло куди. Тому, побачивши яскраве світло дорогоцінного каміння, по яке ми сюди й прийшли, стрибнула з усієї сили до нього. Не думаючи ні про кого й ні про що. Наївна? Дурна? Можливо.

— Анабель! — тепер вже панікував Дартен, поки я мало не вигризала собі право на життя.

От справді – ще б трохи й зубами вчепилася б у стіну. Не пошкодувала б своєї ідеальної посмішки. Аби лишень вижити, зачепитися за цю крихку стіну й не полетіти додолу.

Проте він не дав впасти. Чи принаймні намагався зробити це. Золотисте ласо-ланцюжок розрізало темряву навколо мене, коли я нарешті видобула зі стіни те кляте коштовне каміння. А ще якраз саме в той момент, коли від радощів трішки розслабилася й моя нога оступилася та я почала сповзати по гострих стінах в провалля. При чому, першим ділом ховаючи каміння в магічний мішечок. Ну а що?

— Хапайся! — в цьому крикові було стільки надії, що почувалася суцільною невдахою, коли зрозуміла, що навіть близько не зможу зробити цього.

— Кинь ще раз, — висячи на одній руці, розпачливо промовила я, під гуркіт падаючого каміння навколо. Розуміла, що він не зобов’язаний цього робити, коли може врятувати своє житя, але Дартен залишався попри все.

З останніх сил сплела свій вогняний ланцюг, вчепившись ним в Дартеновий та поволі почала підійматися по ньому. Спітнілі долоні та вже добряче стомлені руки, ускладнювали мені цей і не без того довгий процес, але поволі-поволі й найстрашніші миті були позаду. А ще трохи й ми вже разом стрибали у Велар (те саме найбільше озеро у Веларії, що відділяло нас від королівського замку).

— Чому ти не залишив мене? — порушила тишу, коли ми вже були виловлені з озера небайдужими рибалками. Мокрі, побиті та зранені, але з блиском перемоги в очах.

 — Бо захотілося, — просто стенув плечима Дартен, дивлячись на мене.

А я в цей момент, як дурна, тільки й могла думати що про свою зовнішність. Та й про те, чи подобалася йому взагалі. І водночас сама розуміла, що гіршого вигляду в мене ще ніколи не було. А в його очах бачила стільки захоплення… Хоча…може, він дивився зовсім не на мене…

— Хочеш їх? Забирай,  —протягнула йому мішечок з різнобарвним коштовним камінням, яке потрібне було для проходження до наступного етапу.

— По-перше, якщо й візьму, то ось цей найменшенький, щоб таки пройти далі, — промовив він, так і вчинивши та хутко сковавши дрібнесенький аметист до кишені. — А по-друге, чому перше, що ти бачиш в людях – це щось погане. Невже не можна допомогти просто так?

— Але…ти не знаєш мене, а я тебе… — не вгавала, дивлячись то в його чарівні карі очі, то блукаючи поглядом по його самовпевненому обличчі з загостреними вилицями та навдивовижу пухкими губами.

— Тоді давай знайомитися, — посміхнувся Дартен, простягаючи мені свою зранену долоню, абияк перемотану клаптем розірваної сорочки. – Мене звати Дартен Веларійський, я…

— Принц…— вражено ахнула, шукаючи в його карих очах хоч натяк на відтінок волошки, притаманний особам, які хоч раз в житті здобували королівський статус.

— Я б швидше себе назвав результатом невдалого жарту, — в його голосі чітко промайнула нотка веселощів. — Мій батечко надто невдало пожартував, коли знайомився з мамою. Ну а вона, коли мене записували до реєстру громадян королівства, була сама вдома, тож… Ну ти зрозуміла.