Глава 40

Незвично чути в ліжку поряд з собою чуже дихання. Повний місяць освітлює кімнату і я чітко бачу силует чоловіка. Артем спить, розкинувши руки по сторонам. Час від часу сопе, чим мене досі страшенно дратує. 
 
Я тягнуся рукою до його обличчя. Майже невагомо пальцями проводжу по колючій щоці, підборіддю. Окреслюю контур губ, а потім розсердившись на себе, відвертаюся в інший від нього бік, закриваю очі і намагаюся заснути. 
 
Мій сон тривожний і неспокійний. Близькість Артема, жар його шкіри - не дають повністю розслабитися. Почуття неправильності не залишає мене. Я картаю себе за цю слабкість, але нічого з собою не можу вдіяти. Це кохання до нього немов хвороба. Невиліковна. То в гострій формі, то переходить в хроніку. Єдині ліки - розірвати всі зв'язки і полетіти на інший край світу. Інакше час від часу мене буде тягнути до нього, щоб побачити хоч раз. І тепер я точно впевнена, що і сам він не зможе зникнути назавжди. 
 
Коли рано вранці відкриваю очі, то не відразу згадую про те, що в спальні не одна. Потягуюся, стримуючи в собі позіхання, і завмираю, помітивши фігуру чоловіка поруч з дитячим ліжечком. 
 
Артем уже одягнений. Стоїть до мене спиною, сховавши руки в кишенях. Його поза виглядає напруженою. Він навіть не чує шурхіт ковдри і простирадла піді мною. 
 
- Що ти робиш? - злякано запитую я, боячись що Артем здогадається про своє батьківство. Або ж вже знає.Чому він так розглядає дочку? 
 
Мене паралізує страх і накриває паніка. 
 
- Послухай, Поліна, - повертається до мене обличчям Артем і від його тону я вся напружуюся. - Я хочу поговорити з тобою про одну серйозну річ і дещо запропонувати. Тільки давай відразу домовимося - без сварок, криків і істерик. Давай поспілкуємося як дорослі люди і припинимо вже ходити навколо. 
 
До горла підступила нудота. Я вчепилася руками в ковдру, напружено вдивляючись в обличчя колишнього чоловіка, намагаючись вгадати його слова. 
 
- Говори, - мій голос звучить хрипко і тихо.

Я починаю шкодувати про те, що впустила його в своє життя занадто близько. 
 
Мене трясе від нервового напруження. 
 
Артем кидає короткий погляд на сплячу в ліжечку дочку, потім робить кілька кроків до мене. Підтискає губи, дивиться якось дивно. 
 
 - Я ніколи не говорив тобі, - він робить глибокий вдих, немов збирається з думками, - я безплідний. 
 
Хвилинна пауза, після якої з мого горла зривається смішок. Мені хочеться крикнути якого біса він несе. Прямий доказ його брехні зараз солодко спить з плюшевим зайчиком. Що це за ігри такі? 
 
- Це жарт? - нарешті можу щось сказати. Стежу за кожним його рухом. 
 
- Я не зміг зізнатися тобі під час шлюбу. Думав, пролікуюся кілька місяців і щось та вийде. Але минув рік, другий, третій, а лікування так і не дало результатів. 
 
- Ти хочеш сказати, що поки я сходила з розуму, ревіла ночами, відвідувала лікарів, пила вітаміни і гормональні препарати, весь цей час причина була в тобі? - не можу повірити в те, що він тільки що сказав.

Мене повільно починає накривати. 
 
Артем не відповідає, лише винувато тупить погляд. Його обличчя кривиться. Чи то від правди, чи то від злості на самого себе. 
 
- Не можу повірити що ти так вчинив зі мною! - Шиплю я, вже не боячись розбудити дочку. 
 
- А уяви себе на моєму місці. Які б у тебе думки виникли в такій ситуації? Що ти неповноцінна жінка, що рано чи пізно я від тебе піду бо ти не здатна народити мені дитину, правда ж? А тепер зрозумій мене! Я розумів, що ти жінка, а кожна жінка хоче дитину. Я знав, що дізнайся ти про моє безпліддя, відразу ж втратиш в усе віру і знайдеш іншого. Або ж почнеш пропонувати усиновити дитину, зробити ЕКО з донорською спермою. Мені просто не вистачало духу зізнатся! І я весь цей час заради нас не припиняв лікування! 
 
- Ну, звичайно, а так я багато років вважала себе неповноцінною і була нещасною. Поки ти свою гордість ущемлену задовольняв, дозволяючи мені так думати. 
 
Артем кидає в мене злий погляд. 
 
- Не перекручуй, Поліна. Тим більше ніхто з лікарів не говорив що проблема в тобі. Я завів цю розмову не для того щоб ми зараз сварку почали. Прошу, почуй мене, - дивиться на мене благально і вперше я помічаю в його погляді біль. 
 
- А для чого тоді? - прочищаю горло і з побоюванням питаю я. 
 
Артем зволікає. Міряє кроками кімнату, невпевнено дивлячись то в мою сторону, то на дитяче ліжечко. 
 
- Я пропоную відновити наші стосунки. Мене тягне до тебе, тебе до мене. І не заперечуй цього, - кидаю попереджаючий погляд в мою сторону. - Можливо, це навіть на краще, що ти зустріла іншого чоловіка і народила від нього. Тепер у тебе є дочка і ти спокійна. Я готовий удочерити її, прийняти як власну дитину. Я хочу повноцінну сім'ю. З тобою. 
 
- Про що ти? - з подивом дивлюся на нього, забуваючи на якийсь час про своє обурення щодо його брехні. - У тебе дружина є. 
 
- Я розлучуся, за це не хвилюйся. Я ж казав уже. У мене з нею ніколи не було сім'ї, тільки тебе я бачу поруч із собою в ролі дружини. Дай нам другий шанс, Полін. 
 
Слова застрягають в горлі. Думки плутаються. Здавалося б, ось він момент - коли я можу розповісти про дочку. Мені буде що протиставити йому у відповідь на скандал про те, що я приховувала від нього дитину. Моє знання про його зраду зараз як не можна до речі мене може врятувати.

Картинки минулого крутяться перед очима і мені стає нестерпно боляче. Чому з Артемом так? Чому не можна бути просто щасливими? Обов'язково повинна бути біль. Безмежна. Всеохоплююча. І розчарування. 
 
Все що я зараз можу - моргати і дивитися на нього, намагаючись зрозуміти чи серйозно він. 
 
- Тобі ж було добре цієї ночі? - підходить до мене зовсім близько. 
 
Я затримую дихання, збираюся з силами щоб розповісти про дочку, але в цей момент на тумбочці оживає його телефон. Від одного імені абонента мене починає трясти від люті. 
 
Артем реагує миттєво. Збиває дзвінок і відключає телефон. Винувато дивиться на мене. Але я вже встигла побачити все, що було потрібно. 
 
- Поговоримо щодо цього всього, коли принесеш мені папери на розлучення, - вимовляю впевнено і холодно. 
 
Все ж обіцяти Артем може все що завгодно, а потім скаже що розлучення затягнулося, збреше раз, другий. Я хочу бути впевненою що він повністю мій. І звичайно ж не збираюся ось так відразу, після декількох слів, погоджуватися на його умови. Не для того я вибудовувала заново своє життя, щоб повернутися до того що було. 
 
Зараз я зовсім інша людина. І йому для початку доведеться дізнатися мене нову, навчитися рахуватися з моєю думкою і поважати його. Тому що у дочки повинна бути повноцінна сім'я, де батьки живуть в любові і розумінні. А не сваряться по кожній дрібниці, розходяться, сходяться, доводять один одного до істерик. Для Ані я хочу спокійного життя, атмосферу впевненості в тому, що її люблять.