Глава 39

Весь день я мотаюся по місту разом з Анею. Нервове напруження не залишає мене. Я озираюся на всі боки, боячись що з-за рогу вискочать люди Миколи і заштовхають мене в машину. 
 
Але мій охоронець, який за сумісництвом ще й водій, поводиться спокійно і зібрано. Поглядає в бічні дзеркала, впевнено веде автомобіль. Судячи з усього, ніяка небезпека нам не загрожує, але я все одно нервую і накручую себе. 
 
Я роздруковую готовий проект, відправляю його кур'єром замовнику. Потім займаю столик у кав'ярні, де є дитячий куточок і зустрічаюся з новим замовником. Ми підписуємо договори, я обіцяю що вже через тиждень вишлю перші макети вітальні. Після нетривалої бесіди ми прощаємося, я оплачую рахунок, забираю доньку і ми їдемо в центр міста, дивитися приміщення під мій офіс. 
 
Воно знаходиться на фасаді нового житлового будинку. Сімдесят квадратів простору, окрема невелика кухня і санвузол. Це саме те що я шукала. 
 
Беру без роздумів, не дивлячись на ціну оренди, тому що в моєму маленькому офісі, де я зазвичай приймаю замовників зовсім тісно, ​​та й штат давно пора розширити.

Я закріпилася в колах небідних людей, мій розклад забитий на десять місяців вперед, потрібно створювати і просувати свій бренд, розширяться. Тим більше що через місяць у мене повинні взяти інтерв'ю для одного з журналів про дизайн інтер'єру. 
 
- Ох, ну і спека стоїть в кінці літа, - сідаю на заднє сидіння автомобіля, зручніше влаштовуючись з Ганнусею на руках, так як дитячого крісла тут немає. - Тепер можна додому.
 
- Артем Олександрович просив набрати його коли ви завершите свої справи, - рівним голосом вимовляє чоловік. 
 
- Навіщо? - здивовано питаю я. 
 
- Мені він не звітує. 
 
Я роздумую кілька миттєвостей. Чому він не подзвонив мені, а передав через свою людину? Дістаю з сумочки телефон. Сумніваюся. Може, ну його? 
 
Але цікавість бере своє, до того ж вчора я твердо вирішила що повинна вивчити його, подивитися на його ставлення до мене і дочки, провести трохи часу, дізнатися краще про його життя і плани, щоб прийняти рішення говорити йому про дочку чи ні. 
 
Я підношу телефон до вуха. Кілька довгих гудків і Артем одразу приймає виклик, ніби чекав мого дзвінка або мобільник був поруч. 
 
- Так, Полін? Ти вже звільнилася? 
 
- Ага. Що ти хотів? І навіщо було передавати через водія своє прохання, якщо міг просто зателефонувати? 
 
На тому кінці дроту чується важке зітхання. 
 
- Не хочеш повечеряти десь в місті? Я скоро звільнюся, - ігнорує моє запитання він. 
 
- Я ... вже пізно, ми з донькою втомилися сьогодні, - придушено вимовляю я, борючись з бажанням погодитися на його пропозицію. 
 
- Гаразд тоді, Поль, як хочеш. 
 
Мені здається, чи в його тоні прослизнуло розчарування? У будь-якому випадку мені і справді пора повернутися назад. Весь день з собою дитину тягала, в обід дочка не поспала і зараз вередує.
 
- Чи може няня Ані приїхати посидіти за нею в наступну середу? У мене зустріч, на яку не можу з собою взяти дочку, - користуючись нагодою питаю я. - Чи це небезпечно? Скажи, Микола може нас вистежити? Як взагалі просувається ця проблема? 
 
- Кортить мене позбутися, Поль? Не хвилюйся, ще тиждень і зможеш жити колишнім життям, - їдко вимовляє він. - Про няню можеш не хвилюватися, даси Роману її координати, він привезе її. 
 
- Дякую, - придушено вимовляю я. - Мені пора, - швидко відключаюся. 
 
Серце б'ється в грудях, я роблю кілька глибоких вдихів, намагаючись приборкати свій пульс, що гуркотить навіть в скронях. Як же це все складно. До божевілля. 
 
- Поїхали, - прошу в чоловіка за кермом і автомобіль нарешті зривається з місця, несучи мене від міста все далі і далі. 
 
Насамперед приїхавши в будинок, який для нас зняв мій колишній чоловік, я набираю ванну для Ганнусі, швидко мию її, переодягаюв  піжаму і укладаю в ліжечко. Навіть колискову співати не треба або качати її, настільки вона вимоталася сьогодні. 
 
Сама ж йду в кухню і готую вечерю на себе і Романа. Той відмовляється їсти зі мною. Каже - не положено. Тому я відсипаю йому порцію і даю з собою. Сама ж вечеряю в самоті, роздумуючи про те що буду робити коли повернуся до себе. 
 
Потрібно б віддати Артему всі гроші що він витратив на нас. Оренда буднку, речі для дочки, доставка їжі. Не хочу бути йому ще більше винна.

Я настільки задумалась, стоячи біля раковини і миючи посуд, що навіть не почула як до будинку під'їхала машина і грюкнули вхідні двері. 
 
- Привіт, - здригаюся від хрипкого чоловічого голосу позаду і різко розвертаюся, зустрічаючись поглядом з колишнім чоловіком, якого зовсім не очікувала побачити тут посеред ночі.

- Що ти тут робиш? - впоравшись із хвилюванням запитую я, пильно розглядаючи чоловіка.

Інтуїтивно подаюся назад, щоб збільшити між нами відстань, тому що ще кілька сантиметрів і ми впечатаємося один в одного. 
 
- Приїхав подивитися як ви тут, - він знизує плечима, але не відходить. 
 
Я опиняюся затиснутою між кухонним гарнітуром і його тілом. 
 
Я відчуваю жар, який від нього виходить. Відчуваю його м'ятне дихання і аромат туалетної води, що паморочить мені голову. Він немов готувався заздалегідь до цієї зустрічі. 
 
- Уже пізно, - не знаю до чого вимовляю це. Можливо, натякаю на те, що йому не варто було приїжджати. Або ж що мені пора лягати спати і немає часу на розмови з ним. 
 
- Де дочка? - не відриваючи погляду від мене питає він і мої колінки починають тремтіти, а долоні потіти. 
 
Тому що я здогадуюся що піде за моєю відповіддю. 
 
Він не просто так сюди приїхав. Його з'їдає бажання доторкнутися до мене, переконатися що минула наша близькість не була фантазією. Або ж я просто занадто багато надаю цьому значення і  насправді йому просто захотілося урізноманітнити зі мною своє подружнє життя. 
 
- Спить давно, - майже пошепки відповідаю я.