Глава 28

- Збери все найнеобхідніше, тиждень-два поживеш за містом. Будинок ще не добудували але гостьовий будиночок біля басейну вже готовий. Я залишу там одного зі своїх людей, він буде їздити в місто за продуктами і наглядати за вами. 
 
- Ти думаєш Весенін забуде про мене за два тижні? - з сумнівом дивлюся на Артема і піднімаюся з крісла. Потрібно відвести його звідси. Якнайдалі від дочки.           
 
- Ні, але за цей час я сподіваюся вирішити твою проблему, - слідує за мною колишній чоловік. 
 
Я проходжу в спальню , відкриваю шафу і дістаю валізу. Не можу ніяк зібратися і зрозуміти що з собою взяти.                    
 
- А, може, я поїду до когось із друзів? - з надією дивлюся на нього.

Перспектива провести в його будинку час мене не приваблює.               
 
- Ні, Поліна, - різко вимовляє він. - Ми, здається, домовилися з тобою, - наступає на мене і в його погляді протягає крижаний холод. - Якщо хочеш щоб я тобі допоміг - робиш так як скажу.  
 
- Добре, просто не хочу щоб у тебе були проблеми з дружиною, - нахабно брешу я. - Вона навряд чи дізнається, що ти дав притулок колишній  з дитиною.      
 
- Це не твої проблеми, Поліна.          
 
Артем сідає на моє ліжко і спостерігає за тим, як я дістаю з полиць речі і складаю в валізу. Під його пильним поглядом відчуваю себе незатишно. Мене напружує така увага з його боку. 
 
Руки все ще тремтять від пережитого страху. Вляпалася ж я! 
 
- А де Марина? Пішла? - питаю, тому що няні в квартирі вже немає. 
 
- Так, я відпустив її. Вона була налякана. У двері подзвонили і сказали що термінова кур'єрська доставка. Вона подивилася у вічко, переконалася що прийшов дійсно кур'єр і відкрила двері. А там її чекав сюрприз. Вона відчуває себе винуватою, хотіла з тобою поговорити, але я відправив її додому. 
 
- Добре. І дякую тобі, Артем. Чорт, все було так добре, поки не з'явився цей Миколай! - роздратовано вимовляю я, згрібаю речі і відправляю в чемодан. - Зараз ще для дитини зберу все необхідне і можемо їхати. 
 
Про те, що доведеться перенести деякі замовлення, вголос не вимовляю. Невчасно я взяла відпустку. Повернеться Віка і випишу їй рахунок за убиті нервові клітини! Господи, це ж треба було щоб таке сталося! Три роки жили в одному місті і не перетиналися, а тут на тобі! Я тепер до нього ще й жити переїзджяю!    
 
Через півгодини ми з Артемом залишаємо мою квартиру. Я з Ганнусею на руках, яка з цікавістю розглядає нові обличчя, навіть не здогадуючись що перед нею її рідний батько, Артем же - з моїми сумками і валізою.       
 
  Тут стільки речей, немов ти назовсім переїздиш до мене, - невдоволено бурчить він. 
 
- У мене дочка, Артем, коли з'являються діти всю квартиру починають займати їх речі, - вимовляю я і цілую доньку в чоло. 
 
- Ава, ава, - посміхається вона і тягнеться ручкою в бік собаки, яку вигулює дівчина у дворі. 
 
- Так, собачка. Велика така, - посміхаюся дочці, а сама ледве стримую сльози. Мій самий більший кошмар збувся. Артем тут. Поряд з нами. І він знає про дочку.  
 
Ми підходимо до автомобіля, але не до того на якому приїхав Артем зі своїми головорізами. Водій пригнав йому чорний седан. Новенький і блискучий.          
 
Ми з Анею знаходимось ззаду, Артем з водієм - який за сумісництвом тепер ще й виконуватиме роль мого охоронця, - спереду.          
 
Їдемо в мовчанні. Лише Аня щось белькоче на своїй мові. Дорога виявляється не довгою, всього сорок хвилин і машина зупиняється перед обгородженої територією.                                  
 
За воротами виявляється будинок, який майже добудували, великий, двоповерховий. Прямо як ми колись з Артемом мріяли. Далеко від галасливого міста, з густим садом позаду. А тепер це його з дружиною втілена мрія. 
 
Басейн ще не готовий, зате будиночок поруч з ним  - так. Артем і водій залишають мій багаж на підлозі перед скляними дверима. 
 
- Освоюйтесь тут, а мені пора. Якщо щось потрібно - проси Романа. Він розташується в вагончику будівельників. 
 
 - Дякую, - киваю йому. 
 
Артем наостанок обдаровує мене з дочкою поглядом, повним сум'яття і покидає територію.