РОЗДІЛ 2 Те, що вже сказано

Юлітта довго дивилася на себе в дзеркало і не могла зрозуміти, чому так сталося. Чому між ними пролягла стіна. 

Юлітта відійшла від дзеркала і повільно вдягнулася. Левко був поруч. Іноді він залишався в неї ночувати. 

-- Як ти? - поцікався Левко. Жінка повільно підняла погляд. 

-- Не знаю, - тихо відповіла вона, поправляючи шарф. 

Після того вони вийшли з квартири. Левко зачинив двері гучніше, ніж потрібно. Юлітта мовчала. Він спробував обійняти її за плечі. Вона відсторонилася. 

Вони щойно вийшли з під’їзду. Від спеки усе плавилося. Людей майже не було. 

Вони мовчки йшли до парку. Кожен думав про своє. Тиша ставала гучнішою. Вони дійшли до парку й мовчки сіли на лавку в тіні. 

--Юлітто, довго ти ще  будеш грати в мовчанку? — запитав у неї Левко. 

— Ні, — різко відповіла жінка, діставши з сумки пляшку з водою. Зробивши декілька ковтків, передала її коханому. Він мовчки випив. Потім викинув порожню пляшку в смітник. 

— Чому тоді ти так поводишся? — продовжив Левко. Його рука повільно торкнулася її, а згодом накрила. Юлітта не відсторонилася.  На її обличчі з'явилася слабка усмішка. 

— Я просто боюся, — відповіла вона, зазираючи йому в очі. Він не одразу відповів. 

-- Чого саме ти боїшся? — запитав Левко, коли встаючи з лавки. Юлітта зробила теж саме. 

— Боюся, що одного разу ти просто зникнеш з мого життя, — тихо промовила жінка, витираючи сльози, що з’явилися на очах. 

Він ніжно пригорнув її до себе. Згодом вони попрямували до кав’ярні. Між ними щось змінилося. 

Високо в небі ліниво кружляли птахи.