Коли він поруч

Минув тиждень після їхньої зустрічі. Юлітта знову ходила на роботу в архів, повернувшись до звичного ритму. Травень повільно вступав у свої права. 

Архів зустрів її знайомою тишею.  Колеги жваво обговорювали останні новини. Жінка зайняла своє місце, намагаючись зосередитися на роботі. Але думки розсипалися. Час у архіві  тягнувся, як завжди, повільно. Ніхто не більше не звертав на неї увагу. 

Коли день добіг до  кінця,  Юлітта вийшла на вулицю. Травень зустрів її довгоочікуваним теплом і звичним міським шумом. 

Вона йшла знайомими вулицями, відчуваючи, як місто поступово заповнює її думки. Кожен крок повертав її до реальності. Та думками була дуже далеко. 

Жінка зупинилася на перехресті, не одразу розуміючи, куди йти. І саме в цю мить пору опинився Левко. 

— Привіт, Юлітто, — озвався він, цілуючи їй руку. — Як ти? 

— Привіт, Левку. Як бачиш, — озвалася вона, злегка червоніючи. 

Світлофор засвітився зеленим, даючи змогу перейти дорогу. Разом рушили через дорогу, і цей рух поруч здавався природним, ніби так було завжди. На іншому боці вулиці вони сповільнили крок. Місто продовжувало шуміти, але між ними панувала тиша. Левко зупинився першим, Юлітта - теж. Вони стояли занадто близько один від одного, не відводячи погляду. 

Між ними залишалася невидима межа, яку ніхто не наважувався перейти. 

Левко повільно підняв руку і торкнувся її щоки. Юлітта здригнулася, але не відступила. Її серце билося так голосно, що здавалося, він теж це чує. 

Чоловік нахилився ближче, залишаючи їй вибору. Жінка повільно заплющила очі. За секунду їхні губи зустрілися. Усе навколо втратило значення. 

Травневий вечір мовчки прийняв їхню таємницю.