РОЗДІЛ 8 У власному просторі

Юлітта повільно пройшла до кімнати і зупинилася. Втома накотила сильніше, ніж вона очікувала. Жінка повільно опустилася на ліжко й заплющила очі. У квартирі було незвично тихо. Їй хотілося звикнути до цієї тиші. 

Вона згорнулася калачиком, намагаючись зігрітися. У кімнаті було прохолодно. 

Перед очима пропливали спогади з дитинства. Від того жінка ледь помітно усміхнулася. У шафі лежала ковдра. Вона не дістала її — не вистачило сил. 

Сон несподівано накрив її. Юлітта не встигла зрозуміти, що трапилось. Уві сні вона плакала. Сльози повільно котилися щокою. 

У цю мить вона здригнулася й різко розплющила очі. Серце шалено калатало в грудях, ніби ще не встигла  зрозуміти, що сон закінчився. 

Жінка встала, ніби через втому долаючи саму себе. Дістала з шафи ковдру — знайому і важку. Трохи постояла дивлячись на неї й вернулася до ліжка. 

Жінка вляглася, намагаючись зігрітися. 

“Чому тут так холодно?” — майнула в голові думка.  

Тіло поступово заспокоювалося. Дихання ставало глибшим і розміренішим.  Думки втрачали чіткість, відступаючи на край свідомості. Юлітта заплющила очі. Їй так хотілося тепла. 

Перед очима постав Левко. Той самий медбрат, який з нею розмовляв. Від згадки про його усмішку всередині стало тепліше. Ніби вернулося літо. 

Жінка не спала. Просто думала. Образ Левка вже не був яскравим. Радше м’яким відлунням думки, яке  заспокоювало. 

В її душі залишилося дивне відчуття, яке не зникало. Вона не намагалася його зрозуміти. Просто лежала і дозволяла тиші проникнути всередину.