РОЗДІЛ 4 Коли біль стихає

Юлітта не одразу зрозуміла, де вона. Світло було надто білим і рівним. Тіло не слухалося. Поруч щось пікало. Язик ніби прилип до піднебіння. Хотілося пити. 

Десь поруч почувся голос. Вона ледь-ледь повернула голову. 

-- Ви мене чуєте?- пролунав голос. 

-- Так... -  прошепотіла жінка. Слова їй  давалися важко. 

-- От і добре, - сказав голос. Вона повільно кліпнула, намагаючись сфокусувати погляд. Це вдалося не одразу. 

Стеля повільно набувала чітких контурів. Біля ліжка стояли якісь прилади. Жінка знову заплющила очі. Перед очима пробігали кадри її минулого. Вона відчула холод простирадла під рукою. Десь тихо заговорили. Судячи з уривків фраз, говорили про неї. Юлітта від того аж зіщулилася. 

" Знову будуть мене жаліти. Скільки можна?" - промайнула думка. 

Хтось підійшов до ліжка. Юлітта розплющила очі. Обличчя над нею стало чіткішим. Це був лікар. Він щось сказав, перевіряючи її стан. Дихання Юлітти стало частішим. 

-- Як ви зараз? - почула над собою запитання. Це був той самий голос. Розплющивши очі побачила чоловіка середніх років у білому халаті. На обличчі марлева пов'язка. 

-- Не дуже. - прошепотіла вона. - Пити. 

-- Зараз вам дадуть пити. - промовив він. - Зараз вам необхідно відпочити. 

Тиша в палаті стала щільнішою. Вона лежала із заплющеними очима. Звуки віддалилися. Дихання вирівнювалось. 

Незабаром її здолав сон. Монітор тихо працював поруч.