Право на біль

Інга сперлася на дерево, бо стояти вона вже не мала сил, ридання душили її, сльози котилися градом по блідих запалих щоках. Вона задихалася від горя, її горя, яким не поділитися, не розказати. Навколо було повно люду. Всі вони прийшли на центральну площу до стелли, щоб провести в останній путь її Сергія. І лиш вона одна не мала права підійти до труни, де лежав воїн..."Виконуючи свій громадянський обов'язок... "- лунав тонкий жіночий голос, який вже звик проголошувати подібні слова, не зважати на ридання рідних і стійкий дух смерті, що вогко повис у повітрі. Інга не могла себе опанувати, їй так хотілося підбігли до нього, глянути, торкнутися, цілувати до нестями, кричати що є сил, що цього не могло статися, що не міг він загинути, що завтра все буде, як було... Але вона міцно вчепилася нігтями за стовбур і здригалася від ридань, бо там, біля її коханого була інша, та, яка називалася дружиною. А вона хто? Однокласниця, яка кохала Сергія, здавалося, все своє життя.

...Коли вона з батьками переїхала у новий район, Інзі було десять. Це було літо і вона, долаючи свій страх, потроху почала виходити у двір їхнього будинку, де відразу ж потрапила в немилість місцевих дівчат... Друзів особливо не вдалося завести. Час від часу вона перекидалася словами із руденькою Мариною, яку відкрито ігнорував двір, бо вона жила лише з мамою і носила величезні бреккети. Інга сумували за своїм колишнім життям, її лякала перспектива нової школи. Так у переживаннях промайнув серпень. В останній тиждень літа їхній двір наповнився гамором, шумом, засмаглими ногами і веселим сміхом. Дітлахи поверталися з курортів, таборів, сіл. Інга відразу ж запримітила чорнявого Сергія, навколо якого цілими днями маячіли і дівчата, й хлопці. Він жив у сусідньому під'їзді. Інга стала частіше виходить на вулицю, якась невідома сила притягала її саме туди, де був хлопчик.

Першого вересня вона дізналася, що її 5-А буде вчитися у гарному класі на другому поверсі, а головне, що Сергій виявився її однокласником.

Вони разом ходили до школи, скоріше, це Інга завжди і всюди чекала його і супроводжувала, а хлопчик чомусь, ніби соромився їхньої дружби. А Інга мліла... Вона ловила його погляд, чекала після уроків, поки він награється у футбол, робила для нього домашку, пригощала печивом. Сергій навіть трохи сердився на таку надмірну увагу.

Десь із дев'ятого класу вона почала мріяти, яким буде їхнє з Сергієм весілля, яка музика гратиме і яку обере собі сукню. Ближче до Нового року мама стала переконувати вступити після дев'ятого у педучилище, бо воно було у їхньому місті, але Інга наполягла, що ходитиме до десятого класу, бо як же ж вона вчитиметься без Сергія, з ким він вийде на сцену і танцюватиме вальс на випускному вечорі?

Вона продовжувала мріяти, як вони разом поїдуть до столиці і там будуть зустрічатися і "лише смерть розлучить їх". Але батьки Сергія влаштували юнака вчитися в Одесу. Інга вступила до педагогічного в Київ. Ця розлука стала пекельною мукою для неї. Чекання канікул було нестерпним, на вихідні хлопець майже не приїздив... А з часом перестав їздити додому взагалі.

Вперше вона думала, що помре, коли Сергій привіз із Одеси молоду струнку білявку і оголосив батькам, що це його наречена. Інга дуже важко пережила такий удар. Кинулася в роботу з головою, писала дисертацію, їздила за кордон зі своїми студентами, намагалася не думати про особисте.

...Вони зустрілися через рік після його весілля. Сергій винувато опустив очі, якось скуто привітався, запитав про справи і пішов до вагітної дружини. Інга довго проводжала його поглядом, розуміла, що пробачила і, якщо він покличе, то кине все і престижну роботу, і друзів, і весь світ. Вона так і зробила, коли одного вечора він подзвонив у двері її нової квартири. Відкрила... Впустила в дім, у серце, у життя. Нічого не питала, не звинувачувала... Чоловік заповнив собою все, що до цього було порожнім. Жила, як уві сні, щодня чекаючи свого Сергія, який жив тепер на дві сім'ї. Розповідав, що там він не потрібен, що його білявка цікавиться лише соцмережами, селфі, обновами, нігтями та віями. Не один раз просив вибачення, шкодував, що так вчинив, але змінити нічого не міг, бо там син...

У 2014 почалася війна... Сергій не був ярим патріотом, але коли у п'ятнадцятому отримав повістку, то чітко дав усім зрозуміти, що виконуватиме свій громадянський обов'язок...

"Був командиром підрозділу і гордістю для своїх побратимів..." - лунав чужий жіночий голос десь із туману.

Сергій прослужив півтора роки. Отримав нагороди і відзнаки. Лише кілька тижнів тому поїхав із відпустки на Схід. Вона пам'ятає його серйозний погляд, порепані руки, неголені щоки і жовті від цигарок пучки. Не могла надихатись ним, не хотіла відпускати... Він змінився там, але і такого, іншого, вона теж дуже кохала.

Два дні тому його телефон перестав відповідати... А вчора в соцмережах прочитала про прощання з воїном, героєм із їхнього міста, її Сергієм... "Загинув, закривши собою побратимів..."- говорила жінка про когось. Загинув... Ні! Не міг він загинути, не міг! Треба підійти, перевірити, може, не почули пульсу, може, рана не глибока, може... В голові гуде, в грудях клекоче... Інга не пам'ятала, як пройшла минула ніч, із самого ранку прийшла на площу, чекала кілька годин, дивилася, як майже мовчки збиралися люди, несли квіти, опускали голови, а коли чорний катафалк із написом "Груз 200" зупинився і солдати урочисто винесли труну, мало не зомліла.

Вона не мала права підбігти, впасти біля нього, не мала права одягти чорну хустину і дозволити сльозам вільно литися йому на груди, не мала права... Не матиме права ходити на могилу, лише молитиметься і розмовлятиме з ним у думках і снах про те, що житиме лише заради їхньої таємниці, яку носить під серцем...