Пролог: Перехресні траєкторії

Едінбург, Шотландія — червень 2023

Проміння післяобіднього сонця пробивалося крізь щілину в шторах спальні Дав Блеквуд, золотавою смугою лягаючи на її диплом юриста з Університету Південного Уельсу, який вона лише сьогодні вранці оформила в рамку. Дівчина провела пальцями по склу, торкаючись тисненого герба університету. Чотири роки наполегливості, безсонних ночей і жертв втілилися в цей єдиний документ.

—Ще трохи, і в цьому склі залишиться дірка, — гукнула мати з порогу, балансуючи чашкою чаю й тарілкою з пісочним печивом.

Дав озирнулася, заправивши пасмо мідного волосся за вухо.

— Я досі не можу повірити, що це відбувається зі мною.

Мати поставила чай на тумбочку й окинула поглядом напівзапаковані валізи, розкидані по кімнаті.

— А тепер — Кардіфф. Ти завжди йшла своєю дорогою.

— Саме там зараз найкращі перспективи, мамо. "Гаррінгтон Чемберс" має одну з найкращих менторських програм для випускників, — Дав зосереджено склала ще одну блузку й поклала її до акуратної стопки у валізі. — До того ж більшість однокурсників подалися в Лондон. А Кардіфф буде… інакшим.

— Таке мислення завжди пасувало тобі. — Мати сіла на край ліжка, спостерігаючи, як Дав методично продовжує пакування. — Твій батько досі не розуміє, чому ти не подалася до фірм в Едінбурзі. Він всім підряд розповідає про свою дочку-юристку.

— Поки що — помічниця баристера, — усміхнулась Дав. — А згодом — соліситор. Шлях ще довгий.

Місіс Блеквуд кивнула, в її очах відбивалися гордість і та постійна материнська тривога, що не зникає незалежно від віку дитини.

— Твоя бабуся каже, що ти справжня Блеквуд. Якщо вже обрала шлях — ніхто тебе не зупинить.

— Це погано? — Дав призупинилась, поклавши руки на стос юридичних книг, над якими ще вагалася: брати з собою чи залишити.

— Аж ніяк. — Мати підвелася і поправила комірець доньчиної сорочки тим автоматичним жестом, що засвоюється за роки. — Завдяки впертості ти й отримала оце, — кивнула на диплом. — І саме завдяки їй зробиш собі ім’я в Кардіффі.

Коли мати пішла, Дав повернулася до вікна, вдивляючись у знайомий обрій Едінбурга. Замок височів над містом, як століттями раніше — символ постійності на тлі змін. Завтра вона залишить цей краєвид позаду, обмінявши його на невідомі валлійські горизонти.

Вона відкрила ноутбук і натиснула на папку з назвою Кардіфф — заповнену ретельно зібраною інформацією про нове місто, нову фірму, потенційні квартири та маршрути громадського транспорту. Підготовка завжди була її щитом від невизначеності. Але під шарами планування й досліджень ворушилось щось інше — очікування, мабуть. Або усвідомлення, що професійний успіх — хай яким важливим він був — є лише однією гранню життя, яке вона ось-ось почне.

Майже несвідомо вона відкрила ще одну папку — ту, про існування якої ніколи не згадувала своїй практичній родині. Усередині були зображення весільних суконь — елегантні, стримані фасони, що відповідали її лаконічному смаку. Не те щоб вона мала потенційного нареченого чи навіть значний досвід побачень. Навчання і прагнення до досконалості завжди займали в її житті перше місце, залишаючи особистим стосункам лише крихти часу. Та у таких тихих митях, як ця, Дав дозволяла собі визнати: десь під професійними амбіціями ховалися й більш особисті мрії.

Вона закрила ноутбук і повернулася до пакування. Завтра настане швидше, ніж здається, — і разом із ним почнуться перші кроки на шляху, який вона обрала з такою ретельністю. На неї чекав Кардіфф — і нове життя, до якого вона готувалась ще з тих дванадцяти років, коли вперше сказала вголос, що стане соліситором.

Але до чого вона не була готова — і чого не міг передбачити жоден її план — це те, як швидко обраний нею курс може змінити випадкова зустріч.

Лондон — того ж дня

— І на завершення: дані демонструють зниження післяопераційних ускладнень на сорок три відсотки при використанні модифікованої техніки заміни клапана.

Доктор Себастіан Вейл клацнув на останній слайд своєї презентації — стисла подяка дослідницькій команді та донорам. На відміну від багатьох колег, він уникав надміру тексту чи самовихваляння — результати говорили самі за себе.

Зал Королівського хірургічного коледжу вибухнув ввічливими оплесками. Себастіан кивнув у відповідь, зняв мікрофон і відійшов від трибуни. На обличчі не відбилося жодного сліду задоволення, хоч він знав: щойно представив прорив у своїй галузі.

— Докторе Вейл. — До нього підійшов голова конференції, простягаючи руку. — Вражаюча робота. Ви приєднаєтесь до нас на вечері? Представники Wellcome Trust особливо хочуть з вами поспілкуватися.

— Звісно. — Усмішка Себастіана виглядала цілком щирою — для тих, хто його не знав. Його високий зріст і аристократичні риси створювали враження відкритості, яке рідко підтверджувалося його фактичною поведінкою. — Буду радий.

Поки аудиторія поволі розходилась, Себастіан не поспішав — зібрав свої речі в розміреному темпі, даючи натовпу можливість розсмоктатися, і лише тоді рушив до виходу. Витягнув телефон і пробігся поглядом по трьох пропущених дзвінках від матері та одному від брата. Зреагував лише легким стисканням щелепи.