Веснянки

Її звали Ліза. Звичайна офіціантка в маленькому столичному кафе. Вона могла б бути дуже красивою, якби не червоні плями на обличчі. Вони лякали чоловіків і завжди кидалися в очі (це вона так думала, можливо це була просто її невпевненість у собі). Подруги вже вийшли заміж по другому колу, а в неї не було навіть хлопця. Ліза мріяла про кохання, перед сном уявляла того єдиного, хто любитиме її ніжно й пристрасно, але вже втратила надію й змирилася, що, мабуть, їй це не судилося. І все ж вона обожнювала життя: вишивала, танцювала, грала на скрипці, закінчувала філософський факультет із відзнакою. Та того вечора вона була лише офіціанткою.

Вона тільки розпочала зміну, коли до неї підійшов новий відвідувач — високий, впевнений, дуже гарний чоловік. Ліза глянула на нього й відчула, як щось защеміло в грудях. Вона швидко відвела очі. Коли принесла замовлення, відчула його погляд, але він поводився спокійно. Розраховуючись, він чемно усміхнувся й сказав:

— Ви дуже приємна, можна ваш номер?

Ліза знітилася й відмовила. Він не наполягав, лише кивнув і пішов.

Удома Ліза ходила з кутка в куток, картаючи себе за відмову.

Наступного дня він знову з’явився. Серце Лізи шалено калатало, але вона трималася спокійно. Чоловік чемно привітався:

— Дівчино, ви дуже гарна. Чому не хочете дати телефон? У вас такі гарні веснянки, вони вам дуже пасують.

Ліза зупинилася й подивилася на нього з образою:

— Ви знущаєтеся?

Він здивувався:

— Знущаюся? Ні, звісно. Чому ви так подумали?

Він бачив її холодність, але не відступав — просто приходив до кафе щодня, завжди ввічливий, завжди тримав дистанцію.

Одного дня його не було. Ліза ловила себе на тому, що дивиться на двері. Вечір, вихід із кафе — і перед нею з’являється він, з букетом польових квітів. Він зупинився на відстані, усміхнувся і простягнув квіти:

— Я не хотів вас лякати, Лізо. Просто дуже хотів сказати, що ви мені подобаєтеся. Ви неймовірна: цікава, жива, справжня. І ці веснянки… вони роблять вас особливою. Дозвольте запросити вас на каву або прогулянку?

Серце Лізи стислося. Сльози з’явилися самі собою. Вона здригнулася й прошепотіла:

— Чому ви знущаєтеся?

Він розгубився, відступив на півкроку:

— Знущаюся. Чому ви думаєте, що я знущаюся?

Вона стояла, опустивши очі, крізь сльози сказала:

— Ви красивий, у вас можуть бути сотні дівчат, а я — з цими потворними червоними плямами… А ви називаєте їх «веснянками» і хвалите…

Він спершу розгублено сказав:

— Потворними? Ви жартуєте? Я справді їх бачу як гарні веснянки.

Ліза підняла на нього очі, але в її погляді читався біль і недовіра. І тоді він вперше задумався, побачив, як сильно вона сприймає свої плями, як болісно реагує на його слова. Його усмішка зникла, він став серйозним. Здавалося, він зважує кожне слово, намагається зрозуміти, чому те, що для нього красиво, для неї — привід для сорому.

Він зробив крок ближче, але дуже обережно, залишаючи їй простір, і тихо, майже пояснювально сказав:

— Лізо… я, мабуть, бачу світ інакше. Я не бачу цих плям так, як ви. Я справді вважаю їх милими, тому що… я дальтонік.