Розділ 11. Рік потому

Червень 2025-го дихнув мені в обличчя тим самим запахом: хвої, вологої землі та очікування.

​Автобус зупинився на тій самій запиленій узбіччі. Я вийшла, і під моїми кедами хруснув гравій — звук, який я прокручувала в голові сотні разів за ці триста шістдесят п’ять днів.

​Я не була тією дівчиною, яка рік тому тікала звідси в сльозах, стискаючи планшет. Тепер у моєму рюкзаку лежав примірник книги. Моєї книги. Тієї самої, що за цей рік підірвала мережу, яку читали під ковдрами вожаті по всій країні, і про яку, я впевнена, тут шепотілися в кожному кутку.

​Назва на обкладинці виблискувала на сонці: «Вожаті: Літо між правилами».

​Я підійшла до воріт. Вони були відчинені.

​Табір дихав. Шумів. Жив.

​Я повільно йшла центральною алеєю. Хтось із нових вожатих пройшов повз, кивнувши мені. Вони не впізнали мене в обличчя, але вони точно знали мою історію.

​І раптом я зупинилася.

​Біля адміністративного корпусу стояла вона.

Олена. Пастеля.

​Вона стала ніби ще тоншою, ще сухішою. Її ідеальна зачіска тепер здавалася кліткою, яку вона сама собі збудувала. Вона тримала в руках телефон і щось роздратовано пояснювала новій групі.

​Я не ховалася. Я йшла прямо на неї.

​Коли наші погляди зустрілися, вона на секунду втратила дар мови. Її очі розширилися, а рука з телефоном повільно опустилася.

​— Ти… — вицідила вона.

Я зупинилася за два кроки. Дістала з рюкзака книгу і просто простягнула їй.

— Я ж обіцяла, що ти її прочитаєш, — сказала я спокійно. — Тут є розділ про те, як важливо вчасно відпускати минуле. Тобі сподобається.

​Вона не взяла книгу. Вона дивилася на неї, як на бомбу, що ось-ось вибухне.

— Тобі тут не місце, Асю Рей. Директор…

— Директор знає, що я приїхала, — перебила я її. — Цього разу я не найманець. Я гість. І я приїхала за своєю нагородою.

​Я розвернулася, не чекаючи відповіді. Мене не цікавила її злість. Вона більше не мала наді мною влади. Вона була просто рядками в моєму тексті.

​Я пішла до озера. Туди, де все закінчилося і де все мало початися знову.

​Сонце сліпило, відбиваючись від водної гладі. І там, на тому самому пірсі, стояв чоловік.

Він не кидав камінці. Він просто дивився на воду, спершись на поруччя.

​Моє серце зробило той самий удар, від якого перехоплює дихання.

— Максим, — тихо покликала я.

​Він завмер. Повільно, наче боявся, що я — лише галюцинація від спеки, він обернувся.

​Його обличчя за цей рік стало грубшим, у кутиках очей з’явилися нові зморшки, але погляд… погляд залишився тим самим. Темним, глибоким, як озеро вночі.

​— Ти повернулася, — сказав він. Це не було питанням. Це було фактом, який тримав його весь цей рік.

​Я зробила крок до нього, відчуваючи, як пісок забивається у взуття.

— Я ж казала, що не змушу тебе чекати дарма.

​Він не став чекати. Він подолав відстань між нами за два кроки і просто згріб мене в обійми. Я відчула запах лісу, тютюну та його шкіри. Все те, що я намагалася описати на сторінках, але що неможливо передати словами.

​— Я прочитав її, — прошепотів він мені у волосся. — Твою книгу.

— І як?

— Ти все правильно написала. Тільки фінал… фінал нам доведеться дописувати разом. В реальності.

​Я відсторонилася, щоб подивитися на нього. В моїх руках не було планшета, в кишені не було конверта з тисячами. В мене була лише я — авторка своєї долі.

​— Почнемо з того, що цього літа жодних правил, — сказала я, усміхаючись крізь сльози, які нарешті були щасливими.

​Максим нахилився і поцілував мене. Цього разу це не було прощання. Це було повернення додому.

​На столі в адміністрації залишилася лежати книга. На її обкладинці серед темного лісу горіло багаття, а біля нього цвіла самотня, але непереможна троянда.

​Літо 2025-го почалося. І це була найкраща історія, яку я коли-небудь писала.