Розділ 10. Одинадцята година

Ранок настав занадто швидко. Він не розбудив мене ласкавим промінням — він просто виштовхнув мене зі сну холодним туманом, що заповз у відчинену кватирку.

​Я сіла на ліжку. Погляд одразу впав на тумбочку. Конверт.

Двадцять дев’ять тисяч. Ціна моїх безсонних ночей, моїх зірваних зв’язок і мого серця, яке тепер нагадувало розбиту мозаїку. Я запхала його в саму глибину рюкзака, наче хотіла заховати доказ злочину. Злочину проти самої себе.

​Я вийшла на майданчик за пів години до автобуса. Табір жив своїм звичним життям, і це бісило найбільше. Діти сміялися, вожаті бігали з журналами, кухарі гриміли каструлями. Світ не зупинився через те, що я їду.

​— Вже все? — голос Пастелі прорізав повітря, як лезо бритви.

Вона стояла біля ганку, схрестивши руки на грудях. Бездоганна, холодна, як статуя в парку.

— Все, Олено, — я підійшла ближче, відчуваючи, як всередині закипає та сама «бійка». — Можеш святкувати. Територія знову твоя. Тільки дивись, не захлинися своєю владою в цій порожнечі.

​Вона ледь помітно смикнула кутиком губ.

— Гроші в кишені, Макс у минулому. Ти виграла, Асю. Чого ж у тебе такий вигляд, ніби ти йдеш на ешафот?

— Я виграла не гроші, — я зробила крок у її особисту зону, дивлячись прямо в її порожні очі. — Я виграла історію. Ти думаєш, що ти тут головна? Ти помиляєшся. Ти — лише персонаж у моїй майбутній книзі. І повір, я пропишу тебе так детально, що кожен твій вдих у цьому таборі стане для тебе тортурою. Ти почнеш читати — і не зможеш зупинитися. Це буде мій тобі подарунок. Безкоштовно.

​Пастеля хотіла щось відповісти, але слова застрягли в неї в горлі. Я розвернулася і пішла до воріт. Більше ніяких суперечок. Час слів для неї закінчився. Почався час літератури.

​На воротах стояв він.

Максим не дивився на мене. Він дивився на дорогу, по якій мав приїхати мій автобус. Його постать здавалася витесаною з темного каменю.

​— Приїхав, — коротко сказав він, вказуючи на хмару пилу вдалині.

Я підійшла і просто притулилася до його плеча. Сил на довгі прощання не було.

— Ти пам'ятаєш, що я сказала вночі? — тихо спитала я.

— Пам'ятаю. Книга. Наступний рік. Поцілунок.

— Не смій здаватися, Максе. Не дозволяй цій системі пережувати тебе, поки мене немає.

​Він нарешті повернувся до мене. Його руки лягли мені на обличчя — грубі, мозолисті, але такі ніжні, що мені захотілося закричати від болю.

— Я буду чекати, Асю Рей. Навіть якщо цей табір згорить дотла, я стоятиму на цьому місці наступного літа. Тільки повернись.

​Автобус зупинився, обдавши нас запахом солярки та гарячого асфальту. Водій нетерпляче посигналив.

​Я закинула рюкзак на плече. Двадцять дев’ять тисяч тиснули на спину, як каміння. Але в руках я тримала дещо дорожче — чернетку свого майбутнього. Свою правду.

​Я швидко поцілувала його в щетину на щоці і застрибнула на сходинку.

Двері зачинилися.

​Коли автобус рушив, я припала до вікна. Максим стояв нерухомо, поки пил не закрив його повністю. Я дістала блокнот і ручку. Пальці тремтіли, але серце вже билося в ритмі майбутніх рядків.

​«Розділ 1. Повернення додому почалося з запаху поразки, який я перетворила на гонорар. Але в моєму рюкзаку лежало не двадцять дев’ять тисяч гривень. Там лежало ціле літо, яке неможливо купити. Побачимось наступного року, мій вожатий».

​Я відкинулася на сидіння і заплющила очі.

Вперше за цей місяць я дихала на повні груди.

Попереду було місто. Попереду була книга.

І попереду був він.

​«Я їду, щоб написати фінал, у якому ми виживемо. І жодна Пастеля не зможе вирвати сторінку з мого життя».

Автобус трусило на вибоїнах, і кожен підскок відгукувався болем десь під ребрами. Я забилася в самий кут останнього сидіння, притиснувши коліна до грудей. Сльози котилися самі — гарячі, некеровані, вони застилали очі, розмиваючи краєвид за вікном. Сосни перетворювалися на зелені мазки, а табір — на далеку примару.

​Я ревіла. Не так, як плачуть у кіно — красиво і тихо. Я захлиналася від власного відчаю, намагаючись вдихнути пильне повітря салону. Мені хотілося вистрибнути на ходу, побігти назад, впасти в ту траву біля багаття і просто бути поруч.

​Але в рюкзаку лежав конверт. 29 тисяч. Ціна мого болю.

​— Досить, — прошепотіла я сама до себе, витираючи обличчя рукавом толстовки. — Ти автор чи хто?

​Я тремтячими руками дістала планшет. Екран блимнув, висвічуючи білий прямокутник порожнього полотна. Пальці ще ходили ходором, але я вже знала, що робити.

​Робота над обкладинкою

​Я відкрила програму для малювання. Перші мазки були хаотичними, темними.

• ​Фон: Глибокий синій, майже чорний — ніч у таборі.
• ​Центр: Яскрава помаранчева пляма багаття, а навколо нього два силуети. Вони не тримаються за руки, але вони ближче, ніж будь-хто інший у світі.
• ​Деталь: На задньому плані — ледь помітне обличчя Пастелі, розмите, наче вицвіла стара фотографія. Вона більше не має сили. Вона — лише тінь.

​Зверху я вивела великими літерами:

«ВОЖАТІ: ЛІТО МІЖ ПРАВИЛАМИ»

​Сльози капнули прямо на екран, розмиваючи цифрову фарбу. Я стерла їх і почала писати. Тепер це була не просто робота. Це була моя сповідь.

​Уривок з нової книги

​«Гроші пахнуть папером і байдужістю. Двадцять дев’ять тисяч гривень — рівно стільки коштує місяць мого життя, проданого за дисципліну та чужі таємниці. Але жодна купюра не здатна передати холод, який відчуваєш, коли автобус від’їжджає від воріт, за якими залишилося твоє серце.

​Пастеля думала, що вона виграла. Вона думала, що табір — це її сцена. Вона помилилася. Справжня сцена — це аркуш паперу. І тепер я починаю свою гру.

​Макс сказав, що чекатиме. Я пишу це речення і бачу його очі. В них не було грошей. В них була надія. Ця книга — для нього. Щоб він знав: я не просто поїхала. Я пішла створювати наш світ, де немає директорів, заборон і минулого, яке тягне на дно.