Розділ 7. Після сонця

Дорога назад від озера здавалася нескінченною, але дивно спокійною. Спека вивітрювалася, поступаючись місцем м’яким вечірнім тіням. Діти втомились — їхній денний запал вигорів разом із багаттям. Хтось дрімав на ходу, притулившись до плеча товариша, хтось міцно тримав мене за руку, наче боявся, що цей день розчиниться в сутінках, як тільки ми перетнемо межу табору.

​— Було класно, Асю… — прошепотів Денис, ледь переставляючи ноги.

Я міцніше стиснула його маленьку долоню і всміхнулася.

— Було, малий. Спи на ходу, вже скоро.

​Сонце майже пішло, залишивши на небі лише тонку смугу кольору стиглого персика. Повітря стало густим і теплим, як парне молоко. Але щойно ми переступили поріг табору, я відчула, як це тепло миттєво змінилося колючим протягом.

​Тут було занадто тихо. І водночас — занадто напружено.

​На центральному майданчику, замість звичних вечірніх ігор, стояли інші групи. Відра з водою, шматки сірих ганчірок, різкий запах хлорки та мила.

— Швидше! Не розмазуйте бруд! — голос директора Святослава лунав над плацом, як удар батога. — До вечері все має блищати.

​Я зупинилася, відчуваючи, як Марійка сильніше притиснулася до моєї ноги.

— Ася… а чому вони працюють? — тихо спитала вона.

Я не встигла відповісти. Директор помітив нас. Він стояв, схрестивши руки на грудях, і його погляд був жорстким, наче витесаним із граніту.

​— Ваша група — вільні, — кинув він коротко, навіть не глянувши на дітей.

Я здивувалась. В грудях ворухнулося дивне передчуття.

— У сенсі? Ми ж теж маємо допомагати з прибиранням території.

Він нарешті глянув мені в очі. Холодно.

— Відпочивайте, Ася. Ви сьогодні виконали своє. Ідіть у корпус.

​Я кивнула, хоча всередині все пручалося цій раптовій «милості». Діти, відчувши дозвіл, радісно побігли до дверей, скидаючи на ходу втому. А я залишилась. Бо в цій картинці бракувало однієї деталі.

​І тоді я побачила його.

​Максим стояв біля третього корпусу. Його група була тут. Вони не ходили на озеро. Вони мили стіни, тягали важкі лавки, і він… він був з ними. На його лобі виступив піт, футболка прилипла до спини, а погляд був прикутий до брудної підлоги.

​Я повільно підійшла ближче, ігноруючи застережливий погляд директора.

— Ти не ходив на озеро? — запитала я майже пошепки.

​Він підняв голову. В його очах була не втома, а якась похмура покірність.

— Ні.

— Чому, Максе? Ми ж домовлялися.

Він затримав погляд на мені трохи довше, ніж дозволяло пристойне мовчання.

— Мені сказали залишитись. Покарання за вчорашню «несанкціоновану розмову» в робочий час.

​Серце стиснулося від усвідомлення, що він віддувається за нас обох. Пастеля приклала до цього руку? Чи директор просто вирішив показати, хто тут господар?

— Це несправедливо, — сказала я, відчуваючи, як закипає злість.

Він ледь помітно, гірко усміхнувся.

— Це табір, Асю. Тут справедливість вимірюється довжиною списку правил.

​Я подивилася на дітей, які з зусиллям терли підлогу.

— Ти міг би бути там, з нами. Було так спокійно…

Він зробив крок до мене, і я відчула жар, що виходив від його тіла після важкої праці.

— Я і так був з тобою, — сказав він так тихо, що я радше вгадала слова по губах.

​Я відвела погляд, бо повітря між нами раптом стало занадто щільним.

— Тобі сказали відпочивати, — додав він, повертаючись до відра. — Йди. Не дратуй його ще більше.

— А тобі — працювати до упаду? — я ледь усміхнулась, намагаючись збити цей градус напруги.

Він знизав плечима:

— Хтось має тримати цю систему на плаву.

​Я дивилася на нього і раптом зрозуміла: він не просто працює. Він карає себе. За минуле, за Пастелю, за те, що дозволив собі відчути щось до мене.

— Максим, ти не мусиш нікому нічого доводити.

— Кому «нікому»?

— Собі.

​Тиша впала між нами, незважаючи на шум води та крики директора на задньому плані. Максим замер. Його пальці сильніше стиснули ручку відра.

— Ти втомився, — сказала я, торкнувшись його ліктя.

— Ти теж.

​Я відчула, як по тілу пройшла тепла хвиля від цього простого контакту.

— Але мене відпустили. А я все одно стою тут.

Він подивився на мене довше. Глибше. Наче намагався зрозуміти, з чого я зроблена.

— І ти не підеш?

Я похитала головою.

— Ні. Бо ти тут.

​Він видихнув, і це був звук людини, яка нарешті скинула важкий рюкзак.

— Ася… це все ускладнює. Нас бачать.

— А коли було просто? — я ледь усміхнулась.

​І тут він засміявся. Вперше за весь цей довгий, виснажливий день. Це був короткий, хрипкий сміх, але справжній. Живий.

— Добре, — сказав він, витираючи чоло тильною стороною долоні.

— Добре — що?

— Я скажу все. Те, що ти хотіла почути про Пастелю, про документи, про те, чому я такий ідіот. Але не тут. Під камерами та поглядами директора я не можу.

​Серце різко вдарило об ребра.

— Коли?

Він глянув на небо, де вже проступали перші зірки.

— Вночі. Біля старого багаття, за загородженою територією. Там, де ти не зможеш втекти, якщо почуте тобі не сподобається.

​Я кивнула. Мурашки пройшли по шкірі, і це було не від вечірньої прохолоди.

— Я прийду.

​Я не пам’ятаю, як дійшла до корпусу. Голова паморочилася. Коли я зачинила за собою двері кімнати, я просто сперлася на них спиною і заплющила очі.

— Відпочивайте… — прошепотіла я сама до себе.

​Я впала на ліжко, не роздягаючись. Втома навалилася багатотонною плитою. Фізично я була виснажена, але мозок працював на захмарних обертах. «Вночі». «Я скажу все».

​Я дістала телефон. Засвітився екран — повідомлення від мами. Я натиснула виклик. Мені потрібно було почути щось нормальне, щось із того світу, де немає таємниць і похмурих директорів.

​— Алло, мам? — мій голос звучав чужо.

— Асю? Дитино, ти як? Голос такий, ніби ти вагони розвантажувала.

Я тихо засміялась.

— Гірше, ма. Я розвантажувала власну голову.