Розділ 6. Літо, яке не питає

Ранок почався з відчуття, ніби я виринула з глибокої, холодної води. Сонце пробивалося крізь шпарини у фіранках, малюючи на підлозі золоті смуги, в яких повільно кружляв пил. Я лежала нерухомо, слухаючи, як прокидається табір: десь далеко грюкнули двері, почувся перший дитячий сміх, свисток фізрука.

​Вчорашній вечір на причалі здавався сном. Гірким, прохолодним, але необхідним.

​«Я не буду тікати». — Ця фраза стала моїм якорем. Я повторила її про себе, відчуваючи, як слова стають частиною мого хребта. Я не маю бути тінню Пастелі. Я не маю бути зручним пластиром для Максима. Я — Ася. І це літо належить мені так само, як і їм.

​— Збираємось! — вигукнула я, заходячи в кімнату до своїх дівчат. Голос звучав твердіше, ніж зазвичай. — Сьогодні у нас особливий план.

​Діти, які ще мляво копирсалися в рюкзаках, миттєво підскочили.

— Ася, куди?!

— Це правда пікнік?

— А шашлик буде? Справжній, на вогні?

​Я не втримала щирої усмішки. Їхня чиста, незамутнена дорослими драмами радість була найкращими ліками.

— Буде все. І шашлик, і печена картопля, і озеро. Але тільки якщо збираємось за десять хвилин і ніхто не забуває панамки.

​Дорога до озера була довшою, ніж зазвичай, бо ми йшли не втоптаною стежкою, а через стару частину лісу, де сосни стояли так щільно, що сонце ледь пробивалося крізь їхні крони. Повітря там було густим, пахло хвоєю, мохом і чимось солодким, наче мед диких бджіл.

​Хтось із хлопців біг попереду, імітуючи звуки індіанців. Дівчатка трималися купою, шепочучись про свої дитячі секрети. Одна з найменших, Марійка, підійшла і мовчки взяла мене за руку. Її долонька була теплою і трохи липкою від цукерки. І в цей момент я відчула, як затиск у грудях, що мучив мене останні дні, нарешті почав відпускати.

​— Ася, а ти де вчилася? — запитала Марійка, дивлячись на мене своїми величезними очима.

Я глянула на верхівки дерев і на секунду задумалась, як пояснити дитині свій світ.

— У Києві. В інституті, де вчать розповідати історії.

— Ого! То ти — казкарка?

— Мабуть, — я ледь усміхнулась. — Просто я багато думаю про те, чому люди роблять те, що роблять. Це іноді складна професія, Марійко. Не всі її витримують, бо думати — це теж робота.

​Діти, що йшли поруч, засміялись.

— Це не робота! — вигукнув малий Денис. — Робота — це коли тато на заводі або коли мама в офісі!

— Ще й яка робота, Денисе, — відповіла я, поправляючи рюкзак. — Іноді розібратися у власних думках важче, ніж перетягнути мішок картоплі.

​Ми вийшли до озера раптово. Ліс розступився, відкриваючи дзеркальну гладь води, яка сліпуче виблискувала на сонці. Вода була спокійною, наче велетенське око Землі, яке дивилося в небо і нікуди не поспішало.

​— Розкладаємось тут, під вербами! — скомандувала я.

​Наступна година була чистою метушнею, але такою живою, що я насолоджувалася кожною секундою. Пледи на траві, шурхіт пакетів з їжею, суперечки хлопців про те, як правильно розкладати мангал.

— Ми будемо робити шашлик! Самі! — гордо заявили вони, випинаючи груди.

— Під моїм пильним оком, — додала я, сідаючи на корінь старої верби.

​Запах диму швидко наповнив повітря. Цей запах… він завжди був для мене символом дому, безпеки і чогось вічного. Коли тріскотить дерево і пахне смаженим м’ясом, здається, що всі проблеми світу можна вирішити за вечерею.

​Я сиділа на траві, відчуваючи її колючість крізь тканину штанів. Дивилася на воду.

— А ти завжди така серйозна? — почувся голос поруч.

​Я глянула вбік. Це був Артем, десятирічний хлопець, який завжди тримався трохи осторонь від інших, постійно щось замальовуючи у блокноті.

— Ні, Артеме. Просто останнім часом життя задає забагато складних запитань.

Він кивнув, серйозно так, по-дорослому.

— Моя мама каже, що коли забагато думати, можна пропустити літо. Вона каже, що треба спочатку сміятися, а потім розбиратися.

​Я ледь усміхнулась. Дитяча мудрість іноді б’є в саму ціль.

— Твоя мама дуже розумна жінка. Я постараюся слідувати її пораді.

Артем посміхнувся у відповідь і побіг до хлопців, які вже щось активно обговорювали біля вогню.

​Я залишилась на кілька секунд сама з собою. Вода трохи рухалась від легкого вітру, малюючи на поверхні нескінченні візерунки.

«Я не буду тікати». — Знову ця думка. Тільки тепер вона не була викликом. Вона була фактом.

​— Ася! Там вже м’ясо готове! — крикнув хтось із дітей.

​Я піднялась, відчуваючи приємну втому в ногах. Ми сіли великим колом на пледах. Шашлик вийшов трохи підгорілим з одного боку, але для нас він був найсмачнішим у світі. Діти сміялись, штовхались, ділилися шматками хліба та огірками.

​— Ася, а ти закохувалась? — раптом спитала Катя, підпираючи щоку рукою.

​У колі миттєво стало тихо. Навіть Денис перестав жувати. Двадцять пар очей втупилися в мене з такою жадобою знань, ніби я мала відкрити їм таємницю створення всесвіту. Я відчула, як до щік підливає жар.

​— Так, — відповіла я тихо, не відводячи погляду від вугілля, що згасало.

— І що було далі? — Катя подалася вперед. — Він був гарний? Як у книжках?

​Я глянула на озеро, де сонце вже почало свій шлях до горизонту.

— Далі… далі історія ще пишеться, Катю. Вона ще не закінчилась. Буває так, що герої мають пройти крізь темний ліс і зустріти своїх привидів, перш ніж зрозуміти, чи хочуть вони йти далі разом.

​Діти переглянулись. Вони не все зрозуміли, але відчули вагу моїх слів.

— Головне, щоб вони не загубилися, — сказав Артем, не відриваючись від свого малюнка.

​Сміх повернувся так само раптово, як і зник. Розмови потекли далі — про школу, про ігри, про те, що скоро зміна закінчиться. А я відчула, що всередині мене нарешті запанував штиль. Вперше за ці дні я не боролась із образом Пастелі, не намагалася вгадати думки Максима. Я просто була.

​А потім я відчула його погляд.

​Це було як електричний розряд. Я підняла очі. На іншому боці озера, там, де дерева підходили до самої води, стояв він. Максим.