Розділ 5. Те, що не договорили

Після того, як Пастеля пішла, повітря в кімнаті наче викачали насосом. Залишився тільки цей важкий, солодкуватий привид її парфумів і дзвін у вухах. Я стояла на місці, боячись ворухнутися, бо здавалося, що будь-який рух зруйнує те, що ще залишилося від моєї вигаданої безпеки.

​Максим мовчав. Його спина, обтягнута темною футболкою, здавалася кам'яною стіною. І це мовчання було гіршим за будь-який скандал. Воно кричало про те, що Пастеля не просто перехожа в його житті. Вона — його головна історія.

​— Вона… — я почала, але голос зрадницьки зірвався. Я ковтнула в’язку слину. — Скажи, що це не так, Максе. Скажи, що я помилилася, і вона просто твоя знайома, яка любить ефекти.

​Він не відповів одразу. І кожна секунда цієї паузи була як удар батогом. Я дивилася на те, як напружуються м'язи на його шиї. Серце впало кудись у район шлунка, і там стало холодно.

​— Вона була… — нарешті сказав він, не повертаючись.

— Ким вона була? — я зробила крок вперед, хоча всередині голос волав: «Тікай! Не питай!».

— Так, — додав він ще тихіше. — Вона — та сама.

​Все стало на свої місця з таким гучним звуком, ніби в моїй голові розбили вітрину. Я повільно кивнула, втупившись у якусь пляму на підлозі.

— Класно, — прошепотіла я, відчуваючи, як очі починають пекти. — Просто… ідеально. Який там був сценарій? «Він і вона, літо, вогонь», а потім з’являється привид минулого і каже: «Привіт, я тут головна роль, а ти — масовка».

​— Ася, подивись на мене, — він нарешті обернувся.

— Ні, — різко відрізала я, відступаючи назад. — Не зараз. Ти казав, що не хочеш повторювати помилок, що боїшся знову втрачати. Але ти не сказав, що те, що ти втратив, зараз ходить по цьому табору і контролює кожен твій подих.

​Він напружився, його очі потемніли, ставши майже чорними.

— Це не те саме. Те, що було між нами — це минуле.

Я гірко усміхнулася, відчуваючи, як перша сльоза таки покотилася по щоці. Я швидко змахнула її рукою. Мені вже не двадцять, мені двадцять два, я маю бути сильнішою, але зараз я відчувала себе розгубленим підлітком.

— Звісно. Тільки це минуле щойно дивилося на мене так, ніби я вкрала її улюблену іграшку. Бо тепер це я поруч із тобою. А вона… вона повернулася, щоб нагадати, кому ти належиш насправді.

​— Я нікому не належу! — голос Максима став жорсткішим.

— Тоді чому ти так зблід, коли вона зайшла? Чому ти замовк? — я вже майже кричала, і мені було байдуже, чи почує нас хтось за стіною. — Я не хочу бути «іншою». Я не хочу бути тою, ким ти намагаєшся залікувати рани, які вона залишила!

​Він провів рукою по волоссю, наче намагався вирвати ці спогади з голови.

— Ти не розумієш… Все набагато складніше. Вона повернулася не просто так. Вона тепер контролює цю зміну. Вона тут офіційно, від управління, щоб дивитись, аби я більше не робив того, що робив раніше.

​Холод всередині став нестерпним.

— І що ти робив, Максе? Бив вікна? Пив? Чи занадто сильно кохав не ту людину?

Він замовк. І саме в цей момент я зрозуміла: це ще не вся правда. Це лише верхівка айсберга.

— Скільки ще я не знаю? — прошепотіла я. — Скільки ще секретів ти тримаєш у цій своїй ідеальній мовчанці?

​— Бо це не тільки про мене! Це про неї теж! — вибухнув він.

Я відчула, як щось всередині остаточно зламалося. Тріснуло з таким сухим звуком, як гілка під ногами в тому нічному лісі.

— Тоді, може, тобі варто піти до неї? Якщо ти досі так оберігаєш її таємниці?

​Він різко глянув на мене, і в цьому погляді було стільки болю, що мені стало страшно. Але я не відступила.

— Ти або відпустив її, або досі тримаєшся за цей біль, як за рятувальне коло. І поки ти не відпустиш, для мене тут немає місця.

​Я розвернулася і вибігла з кімнати. Цього разу я не йшла повільно. Я майже бігла, натикаючись на вожатих, на дітей, які щось кричали мені вслід. Мені було байдуже. Мені треба було сховатися.

​Я не пам’ятаю, як опинилася у своєму корпусі. Двері зачинилися з глухим звуком, і я сперлася на них спиною, намагаючись просто дихати. Повітря було гарячим, важким. На стіні висів плакат, який ми малювали з дітьми — яскраві фарби, усмішки. Зараз він здавався мені знущанням.

​— Ну і що це було?.. — прошепотіла я в пустоту кімнати.

​Я пройшла до свого ліжка і просто впала на нього, зарившись обличчям у подушку. Вона пахла дешевим табірним порошком і сонцем. Все всередині було заплутано в такий вузол, який неможливо розв'язати — тільки розрізати. По живому.

​— Ася! — голос Дейли змусив мене здригнутися.

Я підняла голову. Вона стояла в дверях, виглядаючи стурбованою.

— Ти де пропала? Тебе загін шукає, скоро вечеря, а ти тут лежиш, як після битви.

​Я спробувала видавити усмішку. Вийшло щось середнє між гримасою болю і втоми.

— Трохи перегрілася на сонці, Дей. Треба побути самій.

Вона сіла поруч на ліжко. Її присутність завжди була заземлюючою.

— Це через Макса і ту блондинку, що приїхала автобусом? — запитала вона прямо.

​Я не відповіла, але мої очі, напевно, сказали все за мене.

— Ох… — тихо видихнула вона. — Складно, так?

— Ти знала, Дей? — я подивилася на неї. — Знала, що вони були разом?

​Дейла трохи розгубилася, відвела погляд на вікно.

— Ну… тут багато хто знає. Це була гучна історія три роки тому. Всі тільки про них і говорили. «Золота пара табору».

Серце стиснулося ще сильніше. Кожен такий коментар був як сіль на свіжу рану.

— Класно. Всі знали. Крім наївної Асі, яка вирішила, що вона особлива.

​— Ася, перестань. Це було давно.

— Давно? Вона приїхала і за п’ять хвилин зробила так, що він знову став тим заляканим хлопчиком. Вони не просто були разом, так?

​Дейла зітхнула. Вона була з тих людей, які не люблять пліток, але зараз розуміла, що мені потрібна правда, навіть якщо вона гірка.

— Вони були дуже серйозно, Асю. Максим тоді тільки починав вожатим. Він був іншим — веселим, відкритим. Він хотів їхати за нею в місто після зміни. Навіть каблучку купив, кажуть.