Розділ 4. Коли приїжджають ті, хто знає більше

Ранок був дивно тихим. Наче табір, наляканий нічною пожежею та пошуками дітей, боявся дихати на повні груди. Дим уже зник, розчинився в тумані, що піднімався від озера. Запах гару теж майже вивітрився, але відчуття… воно залишилось десь на піднебінні, гірким присмаком запізнілого усвідомлення: все могло закінчитися інакше.

​Я стояла на ґанку свого корпусу, обхопивши себе руками за лікті. Сонце ще тільки пробивалося крізь верхівки сосен, але повітря вже починало «густішати». Діти, ці маленькі енерджайзери, яким байдуже на нічні драми, вже бігали по подвір’ю, сміялись, штовхались у черзі до вмивальників. Дивлячись на них, я відчувала дивний дисонанс. Для них світ залишився незмінним. Для мене — він тріснув навпіл.

​— Ти виглядаєш так, ніби не спала жодної хвилини, — почувся знайомий хрипкий голос зовсім поруч.

​Я навіть не здригнулася. Я чекала на нього.

— А ти виглядаєш так, ніби нічні рятувальні операції — це твій щоденний сніданок, — відповіла я, не повертаючи голови.

​Максим став поруч, спираючись на перила. Від нього пахло кавою і тим самим лісом.

— Це не нормально, Асю, — тихо сказав він, дивлячись туди ж, куди і я — на дитячий майданчик. Його обличчя було блідим, під очима залягли глибокі тіні. — Нічого з того, що відбувається останні дні, не є нормальним.

​Я нарешті подивилась на нього. В ранковому світлі він здавався менш «закритим», ніж зазвичай, але все ще тримав ту дистанцію, яку я так хотіла подолати.

— Але ти поводишся саме так. Ніби в тебе все під контролем. А я відчуваю себе так, ніби йду по тонкому льоду в середині липня.

​Тиша між нами більше не була порожньою. Після тієї розмови біля багаття і випадкового торкання рук у темному лісі, вона стала важкою, як мокра ковдра. Глибшою. Вона була наповнена речами, про які ми обидва боялися запитати.

​— Сьогодні приїжджають, — раптом сказав він, змінюючи тему.

— Хто? — я напружилась. Слово «приїжджають» у таборі завжди означало або комісію, або проблеми.

Він трохи замовк, розглядаючи свої збиті кулаки.

— Пастелі.

​Я насупилась. Прізвище? Прізвисько?

— Це ще хто такі? Герої якогось місцевого міфу?

— Інша зміна. Старші вожаті, які працюють тут роками. Перевірка, допомога… — він знизав плечима, але я побачила, як напружилися м’язи на його шиї. — Іноді вони створюють більше проблем, ніж вирішують.

​— Звучить як справжнє свято, — буркнула я, поправляючи волосся.

Він глянув на мене — серйозно, без жодного натяку на жарт.

— Вони не люблять хаосу, Асю. А вчорашнє… директор точно не промовчить.

​Автобус приїхав ближче до обіду, коли спека вже почала плавити асфальт біля воріт. Він вкотився на територію гучно, піднімаючи хмару рудого пилу. Я стояла трохи осторонь, спостерігаючи, як відкриваються двері. Звідти вийшли люди, яких неможливо було сплутати з новачками. Вони не озиралися розгублено. Вони виходили так, ніби поверталися додому після довгої відсутності.

​І тоді я побачила її.

​Вона була ідеальною. Світле волосся, зібране в бездоганний хвіст, жодної зайвої нитки на одязі, погляд — холодний, пронизливий, наче вона сканувала кожен сантиметр табору. Вона не йшла, вона несла себе, і кожним кроком заявляла: «Я тут головна».

​— Це вона? — я навіть не помітила, як Максим опинився поруч. Моє серце пропустило удар від того, як різко змінилося повітря навколо нього. Він закам’янів.

— Так, — коротко кинув він.

— Пастеля? — я згадала ім’я.

— Це прізвисько. Її звати Олена, але тут всі знають її як Пастелю.

​Вона зупинилась посеред майданчика, обвела поглядом територію, і нарешті її очі знайшли Максима. Я відчула це майже фізично — як між ними натягнулася невидима струна. Стара, іржава, але все ще міцна.

​— Макс, — сказала вона, підходячи ближче. Голос був рівним, без емоцій, але в ньому відчувалася влада.

Його плечі напружились.

— Пастеля.

​Я стояла поруч і відчувала себе зайвою. Це було огидне відчуття. Наче я випадково заглянула в чужу кімнату, де люди роками ведуть війну, про яку я нічого не знаю.

— Бачу, ти все ще тут, — вона ледь помітно посміхнулася, але це не була тепла усмішка. Це була перевірка території.

— Як і ти, — відповів він.

​— Я чула про вчорашнє, — її голос став на тон нижче, гострішим. — Ти знову ризикуєш, Макс. Ти ніколи не вчишся на власних помилках.

Я не втрималася. Мовчати було понад мої сили.

— Він врятував дітей, — зробила я крок вперед. — Це ви називаєте «ризиком»?

​Вона повільно перевела погляд на мене. Її очі були кольору вицвілого неба. Вона оцінила мене за секунду: мій пом’ятий одяг, втому, розгубленість.

— А ти… новенька, — сказала вона, і в цьому слові було стільки зверхності, що мені захотілося її штовхнути.

— Мене звати Ася.

— Ася, — повторила вона, наче куштуючи ім’я на смак. — І ти вже думаєш, що розумієш, як тут усе влаштовано? Дитячий героїзм — це чудово для казок, але в реальності він зазвичай має високу ціну.

​Максим зробив крок між нами.

— Досить.

Вона знову глянула на нього, і цього разу в її погляді промайнуло щось інше. Щось, що змусило мене стиснути кулаки. Вона знала його. Значно краще за мене.

— Ти нічого не змінив, Макс. Ти все той же хлопчик, який намагається врятувати світ, коли йому кажуть просто виконувати інструкції.

​Він мовчав. Його мовчання було гучнішим за будь-який крик. Пастеля розвернулася, щоб піти, але через плече кинула фразу, яка застрягла в моєму мозку, як скалка:

— Ти ж знаєш, чим це закінчується. Завжди.

​Коли вона відійшла, я відчула, як моє серце почало калатати в якомусь рваному ритмі. Я подивилась на Максима. Він виглядав… розбитим. Не переможеним, а саме розбитим зсередини.

— Про що вона говорила? — тихо запитала я.

​Він не відповів. Просто розвернувся і пішов у протилежний бік. І це було гірше, ніж якби він накричав на мене.

​Спека накрила табір раптово, наче літо вирішило помститися за вчорашню зливу. Повітря стало густим, нерухомим. Я сиділа на сходах свого корпусу, відчуваючи, як піт стікає по спині. В руках я стискала телефон. Мені потрібно було почути когось, хто не належить до цього дивного, замкненого світу лісу і таємниць.