Розділ 2. Напруга

Ранок вирішив, що він — мій особистий ворог.

​Я навіть не встигла зрозуміти, коли вирубилася, але прокинулася від такого галасу, ніби в моєму будиночку влаштували репетицію рок-концерту. Сонце ще тільки-тільки почало вилазити з-за сосен, пробиваючись крізь щілини в дерев’яних стінах тонкими пильними променями, а мої нерви вже натягнулися, як струни на дешевій гітарі.

​— Вожата-а-а! Ліза вкрала мої кроси! — вереск десь на рівні мого вуха змусив мене здригнутися.

— А де моя футболка з котиком? Я в ній хотіла на сніданок!

— А можна ми заб’ємо на зарядку? Ну будь ласка-а-а!

​Я втиснула обличчя в подушку, мріючи просто розчинитися в матраці. В голові гупало. Здавалося, що мозок просто відмовляється сприймати реальність, де о шостій ранку треба бути бадьорою та надихати когось на великі звершення.

— Можна, — прохрипіла я, не піднімаючи голови, і голос мій був схожий на звук іржавих петель. — Якщо хочете, щоб я вмерла прямо тут, не дочекавшись кави. Будете потім самі собі кашу варити і пояснювати директору, куди поділи вожату.

​Діти заржали. Хоч якась адекватна реакція. Малі монстри почали тупати, збираючи свої речі, а я нарешті змусила себе сісти. Волосся нагадувало пташине гніздо, одна шкарпетка кудись зникла, а дзеркало в кутку кімнати дивилося на мене з явним співчуттям.

​Через десять хвилин я вже стояла на «лінійці», намагаючись не мружитися від безжального ранкового світла. Вид у мене був такий собі: очі червоні, футболка трохи пом’ята, а всередині — порожнеча і повне «я поняття не маю, що робити з ціми двадцятьма енерджайзерами». Повітря пахло хвойною свіжістю і вологою землею.

​— Виглядаєш… дуже впевнено. Ну, майже.

​Я навіть не обернулася. Цей голос я впізнала б навіть у натовпі на стадіоні. Максим. Знову він зі своїм ідеальним виглядом і цією бісовою спокійною аурою.

— А ти виглядаєш так, ніби підстерігаєш мене спеціально, щоб потролити, поки я не випила свою дозу кофеїну, — огризнулася я, поправляючи хвіст на потилиці.

​Він тихо хмикнув десь за моєю спиною. Я відчула його присутність майже фізично — шкірою на загривку.

— Я ж попереджав. Новачки в перший тиждень або стають диктаторами, або замикаються в туалеті й ридають. Ти поки тримаєшся десь посередині.

Я розвернулася до нього, намагаючись ігнорувати те, як круто він виглядає в цій своїй вожатській формі. Чорна футболка, засмаглі руки, скуйовджене волосся — він був схожий на героя якогось тупого серіалу про літо, і це бісило ще більше.

— І що це значить — «тримаюся посередині»?

— Робиш вигляд, що все під контролем, — він кивнув на моїх малих, які в цей момент намагалися вилізти на дерево одночасно з трьох сторін, ігноруючи всі правила безпеки. — Хоча насправді хочеш побігти назад до автобуса і попросити водія відвезти тебе додому в цивілізацію.

​Я склала руки на грудях, ігноруючи внутрішній голос, який кричав: «Він правий! Повністю правий!».

— Я все контролюю, ясно? Просто в них… специфічний метод адаптації до природи. Вони досліджують світ.

Він подивився на мене, потім на дівчинку, яка вже висіла на гілці вниз головою, і в його погляді промайнуло щось схоже на іскру щирої розваги.

— Ну так, бачу. Дослідники від бога.

​Це його «ну так» розізлило мене більше, ніж відсутність кави та головний біль разом узяті. Я відчула, як щоки починають горіти — чи то від сонця, чи то від обурення.

— Діти! — гаркнула я так, що пара пташок злетіла з сусідньої сосни. — Ану швидко в шеренгу! Побудова за три секунди! Хто стане першим — той сьогодні ввечері крутить свій плейлист на дискотеці, і я не буду перемикати навіть ваш улюблений фонк!

​Ефект був магічним. Через п'ять секунд вони стояли рівніше, ніж солдати на параді, задихані, але страшенно горді. Я переможно глянула на Максима, задираючи підборіддя так високо, що ледь не втратила рівновагу.

— Бачиш? Мотивація — це все.

— Непогано, — кинув він, відходячи до свого загону. — Але готуйся до того, що під «твій плейлист» у тебе закиплять вуха. Ти сама підписала собі вирок.

​І чомусь це його стримане «непогано» застрягло в мене в голові на весь день, як нав’язлива мелодія.

​Весь день був суцільним хаосом. Ми бігали на квест, де я ледь не загубила трьох дітей у кущах малини, потім був обід, на якому хтось розлив компот прямо мені на кросівки. Весь цей час я відчувала себе як у центрі урагану. Але десь у цьому безумстві я постійно натикалася на нього.

​То він проходив повз із коробкою м’ячів, то стояв біля їдальні, розмовляючи з іншими вожатими. І кожного разу цей його погляд — оцінюючий, глибокий, наче він проводив якийсь науковий експеримент, де я була піддослідним кроликом. Він чекав, коли я нарешті трісну.

​— Слухай, ти дивишся на мене так, ніби чекаєш, що я зараз спіткнуся і впаду обличчям у бруд, — не витримала я, коли ми випадково залишилися вдвох біля озеро. Діти були зайняті якимось майстер-класом з плетіння браслетів, і в нас була коротка пауза.

Максим прихилився до стовбура дерева, схрестивши ноги.

— Я просто дивлюся, на скільки вистачить твоєї впертості, — спокійно відповів він. — Це цікаве видовище.

— Не дочекаєшся. Я живуча. Мене навіть цей табір не зламає.

— Побачимо. Попереду ще багаття, нічні чергування і батьківський день. Це тільки початок.

​Боже, як він мене бісив! Його цей спокій був як стіна, об яку я розбивалася щоразу. Хотілося якось його зачепити, витягнути з цієї зони комфорту.

— Чого ти взагалі такий? — випалила я.

Він підняв брову, ледь помітно посміхнувшись кутиком вуст.

— Який «такий»?

— Ну, такий… закритий. Ніби в тебе навколо колючий дріт під напругою. Ніби ти боїшся, що хтось побачить, що там у тебе за цією маскою «ідеального вожатого».

​Він мовчав кілька секунд, дивлячись на те, як сонце відбивається в озерній воді. Хвилі тихо билися об берег, і цей звук раптом здався мені занадто гучним.

— А сенс відкриватися? — нарешті сказав він. — Це ж табір, Асю. Тут усе — тимчасове. Декорації, люди, емоції. Приїхали, пообіцяли писати в інсту, клялися у вічній дружбі, а через тиждень після зміни навіть не згадають, як тебе звати. Навіщо витрачати сили на те, що завтра зникне?