Розділ 1. Перше правило

Літо почалося не з лагідного сонця, а з задушливого пилу, який, здавалося, забивався навіть під шкіру. Дорога виснажувала. Автобус підстрибував на кожній вибоїні так, ніби намагався витрусити з мене останні залишки терпіння. В голові, як заїжджена платівка, крутилася тільки одна думка: «Навіщо я сюди поїхала?».

​Я притиснулася лобом до гарячого скла. Дивилася, як за вікном вигорілі поля поступово зникають, поступаючись місцем густому, майже похмурому лісу. Ставало зеленіше, густіше і якось… занадто тихо. Табір був десь там. Місце, де мені доведеться виживати цілий місяць. Місце, яке, за словами знайомих, мало мене «змінити». Я лише скептично скривилася власному відображенню.

— Побачимо, — прошепотіла я в порожнечу.

​Автобус зупинився так різко, що я ледь не влетіла в переднє сидіння. Двері розчахнулися, і в обличчя відразу вдарило гаряче повітря з запахом глиці, пилу і справжнього, не міського літа. Почався хаос: діти галасували, штовхалися, хтось уже встиг загубити панаму. Цей галас накрив мене з головою.

​Я вийшла останньою і на секунду просто заціпеніла. Дерев’яні будиночки, прапорці, що ліниво погойдувалися на вітрі, і сонце, яке пробивалося крізь гілки сосен куцими променями.

​— Новенька?

​Від цього голосу я здригнулася всім тілом. Обернулася. Він стояв так впевнено, ніби цей ліс був його особистою власністю. Темна футболка з написом «ВОЖАТИЙ», скуйовджене волосся і погляд… такий спокійний, що це навіть дратувало.

​Я лише кивнула.

— Так.

Він зміряв мене поглядом. Не так, як оцінюють дівчат, а швидше як перевіряють справність механізму.

— Перша зміна?

— Так.

— Тоді слухай уважно.

​Я вже відкрила рота, щоб якось дотепно відповісти, але він перебив мене одним поглядом.

— Тут є правило.

— Яке ще правило? — я намагалася, щоб мій голос не тремтів, і з викликом підняла брову.

Він зробив крок ближче. Занадто близько. Я мимоволі вдихнула запах диму і чогось затишного, ніби він щойно відійшов від багаття.

— Не прив’язуйся.

​Я ледь не засміялася від цієї драматичності.

— До дітей?

Він подивився мені прямо в очі, і весь мій сарказм кудись зник. Стало зовсім не смішно.

— До всього.

Між нами зависла така важка тиша, що її можна було різати ножем. Потім він просто відступив.

— Звикнеш, — кинув він через плече і пішов геть.

​— Не зважай на нього.

Я здригнулася знову. Поруч стояла дівчина з неймовірно широкою посмішкою і купою браслетів, які дзвеніли при кожному її русі.

— Він завжди такий загадковий? — запитала я, проводжаючи Макса поглядом.

— Він завжди такий… — вона на мить замислилася, — обережний. Як людина, що знає більше, ніж каже.

— А ім’я в нього є?

Вона посміхнулася ще ширше.

— Є. Але повір, ти й так його запам’ятаєш. Це неминуче.

​День пролетів як у тумані. Діти, вічні списки, правила, які не затримувалися в голові. Сонце пекло, волосся липло до шиї, а я тільки й думала про те, як би дожити до вечора. Але час від часу я ловила на собі його погляд. Випадково. На частку секунди. І кожного разу він відвертався першим, наче його спіймали на чомусь забороненому.

​Увечері табір став іншим. Глибшим, чи що? Небо потемніло, між деревами спалахнули ліхтарики. Я вийшла надвір просто ковтнути прохолоди й почула знайомий тріск. Багаття. Воно горіло біля самого озера.

​Я не планувала туди йти. Чесно. Але ноги самі несли мене на світло. Він сидів там. Один. Відблиски вогню танцювали на його обличчі, роблячи його риси ще гострішими й незрозумілішими.

​— Знову ти, — кинув він, навіть не повертаючи голови.

— Може, це ти мене переслідуєш, — відбрикнулася я.

Він тихо хмикнув, і в цьому звуці було більше емоцій, ніж у всіх його словах до цього. Я сіла поруч. Не впритул, залишила між нами трохи місця, але це не допомагало — я все одно відчувала його присутність кожною клітиною.

​— Тобі подобається тут? — запитала я, дивлячись на воду.

— Ні.

Я аж повернулася від такої прямоти.

— Тоді чому ти тут?

Він довго дивився на полум’я.

— Бо деякі речі треба просто прожити до кінця. Навіть якщо не хочеться.

​Я не до кінця зрозуміла, що він мав на увазі, але всередині щось відгукнулося. Ми мовчали. І це мовчання не було незручним — воно було правильним, як тиша перед грозою.

​— Ти все одно не послухаєш, — сказав він раптом.

— Що саме?

Він нарешті подивився на мене.

— Правило.

Я спробувала посміхнутися.

— Це ж просто літо в таборі, Максе. Що тут може статися?

Він дивився на мене ще кілька секунд, а потім тихо, майже пошепки, сказав:

— Саме тому.

​Я ще не знала, що в ту мить я вже почала падати. І що жодні правила мене не врятують.