Пролог

У таборі було правило, про яке не писали в інструкціях.
Не прив’язуватись.

Ні до дітей, які вже на другий день називають тебе найкращою вожатою. Ні до вечорів, що пахнуть димом, кремом від комарів і гарячим літом. І точно не до людей, які дивляться так, ніби ти випадково стала частиною їхнього літа.

Коли я почула це вперше — тільки усміхнулась.

Мені здавалося, що це легко.

Я помилилась.

Перший день був липкий від спеки. Повітря стояло нерухомо, а сонце так пекло в плечі, що навіть бейджик на шиї дратував. Волосся постійно липло до щік, а список дітей у руках уже встиг пом’ятися від нервів.

Я стояла біля корпусу й намагалася зрозуміти, хто з дітей загубив капці, коли поруч почувся голос:

— Ти новенька?

Я підняла очі.

Високий. Спокійний. У темній футболці й з таким виглядом, ніби ця спека його взагалі не хвилює.

Я коротко кивнула.

— Запам’ятай, — сказав він, навіть не усміхнувшись. — Тут головне правило — не прив’язуватись.

Я фиркнула.

— До дітей?

Він подивився на мене трохи довше, ніж треба.

— До всього.

І просто пішов.

Я тоді ще подумала, що він страшенно дивний.

І трохи самовпевнений.

Ми не поладнали з першого дня.

Він завжди говорив спокійно, але так, ніби знав щось, чого не знаю я. А мене це дратувало.

Тому я відповідала різко. Іноді навіть спеціально.

— Ти занадто серйозна, — кинув він якось, коли я сварила дітей за мокрі рушники посеред кімнати.

— А ти занадто впевнений у собі, — відрізала я.

Діти тоді почали сміятися, а один хлопчик прошепотів:
— Вони як старі дід і баба.

Я ледь не кинула в нього подушкою.

А Максим уперше нормально засміявся.

І це чомусь запам’яталось.

Найгірше починалось увечері.

Коли табір затихав.

Коли останні голоси повільно зникали між корпусами, а повітря пахло димом від багаття й соснами після спеки.

Ми часто чергували разом.

Іноді мовчали.

Іноді говорили про дурниці — улюблені фільми, дивні дитячі історії, життя поза табором.

Наче обережно ходили по краю чогось, про що не можна говорити прямо.

Одного разу серед спеки раптом пішов дощ.

Теплий. Літній.

Краплі падали на розпечений асфальт, а футболка майже одразу прилипла до спини.

Я підняла голову до неба й тихо засміялась.

— Це ненормально.

Максим сидів поруч на лавці й дивився кудись уперед.

— Як і ми тут, — відповів він.

Я повернулась до нього.

І вперше мені стало страшно не через дощ.

На четвертий день я вже шукала його погляд серед інших вожатих.

На п’ятий — чекала вечірнього чергування.

На шостий — зрозуміла, що правило зламалось.

Десь всередині мене.

— Ти знову це робиш, — сказав він одного вечора біля багаття.

Вогонь тріщав зовсім тихо, а дим постійно ліз в очі.

— Що саме?

Він зітхнув і провів рукою по волоссю.

— Прив’язуєшся.

Я хотіла пожартувати.

Сказати щось різке.

Але чомусь не змогла.

— Не треба, — тихіше додав він. — Тут усе закінчується.

Я стиснула в руках теплу кружку з чаєм.

— А якщо ні?

Він усміхнувся.

Так сумно, що в мене всередині все стиснулось.

— Завжди закінчується.

Через кілька днів я дізналася правду.

Він уже працював тут раніше.

І вже одного разу порушив це правило.

Тільки тоді все закінчилося не красивою історією, а болем, який він досі носив у собі.

Тому тепер ішов першим.

Не затримувався.

Не дозволяв собі лишнього.

Наче заздалегідь тікав від того, що могло повторитись.

Останній тиждень пролетів занадто швидко.

Сонце вже не пекло так сильно.

Вечори стали тихішими.

Діти рахували дні до від’їзду, а я — скільки ще разів побачу його до кінця зміни.

Тієї ночі ми сиділи біля багаття мовчки.

Без суперечок.

Без жартів.

Просто поруч.

Я дивилась, як вогонь відбивається в його очах, і раптом зрозуміла, що боюсь ранку.

— Я не хочу, щоб це закінчувалось, — сказала тихо.

Він довго мовчав.

Потім дістав із кишені складений аркуш і простягнув мені.

— Прочитаєш, коли поїдеш.

Я взяла лист.

— Чому не зараз?

Він усміхнувся куточком губ.

— Бо тоді ти захочеш залишитись.

— А ти?

Він подивився прямо на мене.

І цього разу не сховав погляд.

— Я вже залишився одного разу.

Вранці його не було.

Ні в корпусі.

Ні біля їдальні.

Ні біля багаття.

Наче він просто розчинився разом із ніччю.

Я відкрила лист тільки в автобусі.

Руки трохи тремтіли.

Там було написано:

“Ти була помилкою, яку я хотів повторити.
І єдине, про що я шкодую — що цього літа замало.

Якщо це більше, ніж літо — ти знайдеш мене.

Якщо ні — залиш це тут. Разом із димом, дощем і нашим серпнем.”

Я довго дивилась у вікно, поки табір зникав між деревами.

І вперше зрозуміла одну річ:

я більше не вмію не прив’язуватись.