Правильний варіант

01 грудня 2016

Ранок, сірі хмари блукали небом над невеличким шахтарським українським містечком, а пронизливий вітер так і норовив залізти під куртку. Миколка йшов до школи, вже уявляючи історичку, котра почне зранку нудити про давню Грецію та Рим. Кому ото воно потрібно? Не додавало настрою і те, що вчора він загрався у GTA та забув виконати домашнє завдання з алгебри. Знову чергова двійка світить, якщо не встигне в когось списати.

Хлопець йшов до школи розбитою асфальтованою дорогою повз сірі будинки, мимо обшарпаного паркану, заправки, потім звично звернув на стежку, що вела через зарослий чагарником терикон і суттєво скорочувала шлях. Варто раніше прийти, тоді у Наташки можна буде списати домашку. Раптом око зачепилось за щось темне, незвичне. Микола тут ходив щоранку, тож знав, мабуть, кожен камінь. Зупинившись, хлопець задумливо оглянув темний силует. Схоже, то була людина. Безхатько, чи що? Та наче холодно спати на землі, он вже сніг зривається, та й рідкі калюжі замерзли за ніч. Школяр озирнувся й обережно підійшов ближче. Це був не безпритульний. Не було звичного брудного одягу, зарослого обличчя, стійкого запаху немитого тіла та перегару. Зате була кров…на землі, на камінні.

Це був незнайомий хлопець. Мертвий. Заплющені очі, синюшне обличчя з кривавими слідами, на яке неквапливо опускались дрібні сніжинки. Опускались і не танули. Миколка нервово ковтнув і, прожогом розвернувшись, кинувся до школи.

01 грудня 2016

Леонід запалив ще одну цигарку і, потерши неголену щоку, обережно обійшов труп. Юнак, років шістнадцять, чорна куртка з капюшоном, з під неї виглядає сірий светр, сині джинси, чорні кросівки з червоними вставками, лежить зіщулившись наче намагається зігрітися. От тільки це бажання вже нездійснене. Слідчий ще раз поглянув на спотворене синцями та кривавими розводами обличчя, закриті очі, чорне коротке волосся. Тяжко зітхнув. Ще вчора у цього хлопчини було попереду все життя, а сьогодні з перспектив лише морг та кладовище.

– Іванич, що там в тебе цікавого? Я так розумію відбитків тут жодних? – спитав Леонід криміналіста, що звично, не торкаючись мертвого тіла, нишпорив навкруги не гірше за службового пса.

– Відкрита місцевість – які відбитки? – хмикнув той. - Таке враження, що хлопчину тупо забили камінням. Он бачиш шматки породи зі слідами крові? А прийшов сюди сам – сліди його є.

– От цікаво, кому юнак настільки дорогу перейшов, що його камінням забили? Україна ж наче не мусульманська країна, не живе за правилами Ісламського кримінального кодексу.

– Це вже твоя робота дізнатись, – хмикнув Василь Іванович, запаковуючи в поліетиленовий пакет черговий ґудзик.

– Ну то як, шукатимемо усюдисущих талібів? - підскочив Толик, заглядаючи, що там нарив криміналіст, і одночасно уважно оглядаючи місцевість. - Там ще пляшка розбита, думаю – теж наша. Як цей низенький, кругленький, як колобок, опер примудряється бачити все й одночасно, не розумів не лише Леонід, а й більшість їхнього відділку. Проте вмів, і це було чудове вміння. Аби ще не гриз все підряд, як голодний щур, взагалі б чудово було. Але ж варто на мить в кабінеті чай з бутербродом полишити – щезне, а на всі питання – чесні очі і: «А чого ото харчам пропадати, якщо ти про них забуваєш?».

– Добре, зараз гляну, - кивнув Василь.

– І талібів, талібів шукай, – фиркнув Толик.

– А табличку з написом «Аллах акбар» і зізнання в усіх злочинах нашого району за останній рік тобі не знайти? – пробурмотів експерт, відходячи.

– Ні, за останній рік, то скоріше до ближчих сусідів «за поребриком». Та від тих, навіть якщо офіційного листа знайдеш з печаткою і підписами всіх перших осіб, – скажуть: «То не ми, не наш почерк, не такий папір, писали не при своєму розумі, і взагалі ваші експерти неправильні, візьміть наших...»

– Жартівники. Не відволікайтесь, бо зараз Людмила приїде, так ми для неї і Бен Ладена, і сусідських «загубленців-відпускників» на танках вмить відкопаємо, - хмикнув Леонід, згадавши, який прокурор сьогодні на чергуванні.

– Та Люда – то наше сонечко. Щоправда, по шиї получимо, що натоптали. От медик сьогодні – Степан, а той з його дурним норовом та чорним гумором і прокурора, і керівника слідства, і навіть службову собаку в кущі зажене, – відверто веселився опер, у якого не викликав відрази бутерброд навіть в компанії трупа. Йому, мабуть, єдиному всі жарти судово-медичного експерта були як горохом об стіну.

– Угу, головне – щоб той собака там щось корисне знайшов, бо оце ще всю оперативну групу збирати після Степана – те ще щастя, – скривився Леонід.

– Зате він швидко і якісно висновки оформляє. За день буде на столі, – озвався Толик, вже з дальніх кущів.

– Мда-а, яке в кого щастя, а в мене своєчасний звіт судового експерта, – пробурмотів слідчий і, поправивши комір зимової куртки, пішов зустрічати колег, що вже піднімались відвалом.

За день до цього

Юрко сидів за розмальованою вщент партою і в піввуха слухав вчителя, що розповідав про гірські породи та їхні властивості. Потім почалось звичне: повторіть, вивчить, бла-бла-бла… Шалено хотілося курити, і лічені хвилини до дзвоника, котрий випустить його з аудиторії, тяглися наче гумові.