Розділ 35. Його контроль стає тілесним

П'ятниця. Четвертий тиждень. 22:30.  
Його квартира.  
Світло вимкнене в усіх кімнатах, крім спальні — тільки маленька лампа на тумбочці, світло тепле, приглушене, як запах ванілі після випічки.  
Двері зачинені.  
На підлозі — розкидані речі: її сукня, його сорочка, її туфлі, його ремінь.

Він стоїть за її спиною.  
Вона — обличчям до стіни, руки підняті, долоні притиснуті до холодної поверхні.  
Він не зв’язує її — не потрібно.  
Достатньо його голосу.

— Не рухайся, — каже він тихо, майже шепотом.

Вона не рухається.

Його руки — повільно, дуже повільно — ковзають по її спині, від лопаток до попереку.  
Не ніжно.  
Не лагідно.  
Контролююче.

Він притискається до неї всім тілом — гарячим, твердим, напруженим.

— Скажи мені, — шепоче він їй у вухо, — чи хочеш ти, щоб я зупинився?

Вона ковтає.  
Голос тремтить — не від страху, а від чогось набагато глибшого.

— Ні.

Він усміхається — вона відчуває це губами на своїй шиї.

— Тоді слухайся.

Його рука спускається нижче — повільно, без поспіху.  
Пальці — всередині неї, вже мокрій, готовій.  
Він не поспішає.  
Просто тримає її в цьому стані — на краю, не даючи впасти.

— Ти моя, — каже він — не питання, не прохання.  
Констатація.

Вона вигинається — намагається притиснутися сильніше.

— Так…

Він відступає — раптово.  
Вона тихо стогне від втрати.

— На ліжко.  
На спину.

Вона йде — ноги тремтять.  
Лягає.  
Розводить ноги — без сорому, без сорому.

Він стоїть над нею — дивиться зверху вниз.  
Очі темні, майже чорні.

— Руки над головою.  
Тримай.

Вона піднімає руки — хапається за спинку ліжка.

Він опускається — повільно, ніби смакує кожен сантиметр.  
Його рот — на її грудях, потім нижче, нижче, поки не доходить туди, де вона вже горить.

Він не поспішає.  
Лизне — раз, повільно.  
Потім ще.  
Потім — глибше.

Вона стогне — голосно, без стримування.

— Тихіше, — каже він. — Або я зупинюся.

Вона кусає губу.

Він продовжує — язик, пальці, все разом.  
Вона вигинається — намагається рухатися назустріч.

Він притискає її стегна до ліжка — міцно, без можливості поворухнутися.

— Я сказав — слухайся.

Вона завмирає.

Він доводить її до краю — повільно, безжально.  
Коли вона вже готова вибухнути — зупиняється.

Вона тихо схлипує.

— Благаю…

Він піднімається.  
Входить у неї — одним різким рухом, до кінця.

Вона кричить — не стримується.

Він рухається — сильно, глибоко, без жалю.  
Руки — на її зап’ястях, тримає над головою.

— Ти моя, — повторює він — кожен раз, коли входить.  
— Моя.

Вона не може говорити — тільки стогне, тільки шепоче його ім’я.

Він доводить її — і себе — до краю.  
Разом.

Вибух — одночасно, як удар грому.

Він падає на неї — важкий, спітнілий, задоволений.

Вона обіймає його — міцно, ніби боїться, що він зникне.

Вони лежать так — довго, без слів.

Потім він піднімає голову.

— Я контролюю тебе.  
Тільки тут.  
Тільки в ліжку.

Вона посміхається — ледачо, сито.

— А я дозволяю.  
Тільки тут.  
Тільки тобі.

Він цілує її — ніжно, майже благоговійно.

Його контроль став тілесним.  
І вона — не проти.

Бо межі вже немає.  
Є тільки вони.

І це вже не страшно.  
Це вже — їх.