Розділ 43. Подруги розуміють, у що вона влипла

Вівторок. Шостий тиждень. 20:15.

Та сама кав’ярня на Підзамче — затишна, трохи тісна, з дерев’яними столиками, які пам’ятають сотні розмов, сотні зізнань і, напевно, кілька розбитих сердець. У повітрі пахне свіжою корицею, карамелізованими яблуками і глінтвейном, який тихо булькає за барною стійкою. За вікном — темрява і мокрий брук, по якому інколи проїжджає трамвай, залишаючи за собою металевий дзенькіт.

Катя і Марта вже сидять у своєму кутку — тому самому, де вони збираються майже щовівторка.

Перед ними дві великі чашки з гарячим вином.
Тарілка з міні-еклерами.
І тривожні погляди.

— Вона спізнюється, — тихо каже Марта, дивлячись на двері.

— Вона переживає, — відповідає Катя. — Коли Оксана переживає, вона або пече, або запізнюється.

— Або і те, і інше, — додає Марта.

Двері кав’ярні відчиняються.

Холодне повітря разом із запахом вулиці вривається всередину — і разом із ним заходить Оксана.

Вона виглядає так, ніби її цей тиждень трохи пожував і виплюнув назад у світ.

Волосся розпатлане від вітру.
Шарф зсунувся набік.
Очі червоні — від недосипу і тих сліз, які вона вперто не дозволила собі пролити вдень.

Вона підходить до столика повільно.

Ніби несе на плечах не сумку, а весь цей тиждень.

Сідає.

Катя дивиться на неї кілька секунд. Потім тихо каже — без жартів:

— Сонечко… ти виглядаєш так, ніби тебе переїхала вантажівка з його его.

Оксана намагається посміхнутися.

Посмішка виходить крива.

— Він знає.

Марта одразу нахиляється вперед.

— Що саме?

Оксана дивиться в чашку з глінтвейном, яку Катя тихо підсуває до неї. Пара піднімається вгору, ніби її думки.

— Про другу брехню.

Пауза.

— Про те, що я сказала, ніби закінчила LSE.

Катя тихо свистить.

— Сміливо.

— І про те… — Оксана ковтає. — Що я все ще боюся.

Марта кладе руку на її зап’ястя. Міцно. Тепло.

— І що він зробив?

Оксана довго мовчить.

Так довго, що Катя вже готується до найгіршого.

Але потім Оксана тихо каже:

— Обійняв.

Подруги завмирають.

— Просто… обійняв.
І сказав: «Я хочу любити тебе, а не брехню».

Катя моргає.

— Серйозно?

— І сказав, що не піде. Навіть якщо я знову збрешу. Навіть якщо збрешу собі.

Катя видихає так довго, ніби щойно затримувала дихання п’ять хвилин.

— Тобто він не пішов?

— Ні.

Оксана трохи усміхається — вже справжніше.

— Навпаки.

Вона бере чашку. Гріє пальці об тепле скло.

— Сказав, що боїться лише одного.

— Чого? — питає Марта.

— Що я одного дня перестану вірити, що достатня.

Марта дивиться на неї дуже уважно.

— І?

— І що він буде чекати. Поки я не перестану брехати собі.

Між ними повисає тиша.

Не важка.

Тепла.

Катя раптом бере її руку.

— Оксано.

— Ммм?

— Ти влипла.

Оксана тихо сміється.

— Дякую, Катю. Дуже підтримуюче.

— Ні, ти не зрозуміла, — втручається Марта. — Ти влипла не просто в стосунки.

Вона трохи нахиляється вперед.

— Ти влипла в людину, яка бачить тебе наскрізь…
і не тікає.

Оксана опускає погляд.

— Це страшно.

— Звичайно страшно, — каже Марта.

— Це… рідкість, — тихо додає Катя.

Оксана піднімає очі. Вони блищать.

— Я боюся, що це занадто добре.

— Чому?

— Бо раптом це не правда. Раптом одного дня він прокинеться і подумає:
«Вона просто дівчина з тістом».

Вона сміється крізь сум.

— І все.

Катя стискає її руку.

— Він уже знає, що ти дівчина з тістом.

Оксана дивиться на неї.

— І приходить за цим тістом, — продовжує Катя. — І за твоїми еклерами. І за тобою.

Марта додає:

— І за твоїми страхами.
І за твоїми ночами без сну.
І за твоїм «я не достатня».

Катя киває.

— Він не хоче ідеальну тебе.
Він хоче справжню.

Оксана мовчить.

Дивиться на своїх подруг.

На цих двох, які втягнули її у всю цю історію.
І які тепер сидять тут, як два маленькі маяки в її штормі.

Вона бере еклер.

Маленький. З ідеальною глазур’ю.

Відкушує.

Смак — ідеальний.

— Я влипла, — каже вона тихо.

Пауза.

— По самі вуха.

Катя піднімає чашку.

— Тоді за те, щоб влипати глибше.

Марта піднімає свою.

— І не шкодувати.

Оксана дивиться на них.

І вперше за весь тиждень її груди не стискає страх.

Вона піднімає чашку.

— І за те… щоб він ніколи не перестав приходити за моїми еклерами.

Катя усміхається.

— І за тобою.

Марта тихо додає:

— І за те, щоб ти нарешті повірила.

Оксана цокається з ними — повільно.

— Що я достатня.

Вони п’ють.

Мовчки.

Тепло.

Разом.

За вікном дзенькає трамвай.
Хтось сміється біля бару.
Бариста ставить нову каструлю з вином на плиту.

Життя триває.

А за їхнім маленьким столиком три подруги розуміють одну просту річ.

Оксана влипла.

У кохання, яке не рятує від страхів.

Але робить їх… менш страшними.

І тепер це вже не просто історія.

Це вже — їхнє життя.