Розділ 40. Вона бреше вдруге — гірше

Понеділок. П’ятий тиждень. 11:15 ранку.
Великий скляний кабінет Артема.

Скляні стіни пропускають зимове світло. Київ під ними — білий, спокійний, ніби нічого у світі не відбувається. Машини рухаються повільніше, люди йдуть, сховавши обличчя в шарфи.

У кабінеті тихо.

Двері зачинені.

На столі — два ноутбуки, відкритий звіт, ручка, що лежить рівно по лінії паперу.
Дві чашки з кавою.
Її — з ваніллю.
Його — чорна.

Нарада закінчилася десять хвилин тому.
Команда розійшлася.

Залишилися тільки вони.

Артем сидить за столом — спокійний, як завжди.
Руки складені перед ним.
Погляд уважний.

Оксана стоїть біля вікна — спиною до нього.

Вона дивиться на місто.

На сніг.

На людей, які не знають, що зараз у цьому кабінеті вирішується щось значно важливіше за будь-який бізнес-контракт.

Артем порушує тишу першим.

— Оксана.

Вона не обертається.

— Так?

Його голос рівний.

— Подивіться на мене.

Вона повільно повертається.

Її обличчя спокійне.
Занадто спокійне.

Але очі…
Очі людини, яка вже знає, що зараз буде удар.

Артем відкриває теку на столі.

Витягує один аркуш.

Звичайна роздруківка.
Логотип університету.
Список випускників дистанційного MBA 2018–2020.

Її імені там немає.

Він кладе аркуш на стіл.
Акуратно.

Ніби це не папір.

Ніби це бомба.

— Ти сказала мені, що закінчила дистанційно. З відзнакою.

Пауза.

— Я перевірив.

Він дивиться на неї.

— Тебе там немає.

Оксана дивиться на аркуш.

Довго.

Ніби якщо дивитися достатньо довго — букви зміняться.

Потім піднімає очі.

— Я знаю.

Він не підвищує голосу.

— Чому ти збрехала вдруге?

Вона ковтає.

Її руки схрещуються перед грудьми — несвідомий жест захисту.

— Бо я боялася.

Пауза.

— Боялася, що якщо скажу правду — ти подивишся на мене і побачиш: «вона все ще брехуха».

Він мовчить.

— Що я не змінилася.
Що я все та сама дівчина з фейковим резюме.

Слова падають у тишу важко.

Вона продовжує — голос тремтить, але вона не зупиняється.

— Я хотіла бути тією, ким ти мене бачиш.

Вона сміється тихо, гірко.

— Ідеальною.
Розумною.
З дипломом.
З історією успіху.

Вона дивиться на свої руки.

— А не просто… дівчиною, яка вміє пекти.

Артем підводиться.

Повільно обходить стіл.

Кожен його крок звучить у тиші.

Він зупиняється перед нею.

— Ти вже була тією, кого я бачу.

Вона піднімає голову.

— Коли ти сказала «ні» на переїзд.
Коли ти сказала «я боюся».
Коли ти сміялася на кухні вся в борошні.

Він дивиться прямо їй в очі.

— Ти вже була справжньою.

Пауза.

— А ця брехня… ця брехня гірша.

Сльози з’являються в її очах.

Тихо.

Без істерики.

— Гірша за першу?

Він киває.

— Гірша.

Пауза.

— Бо перша була від страху не отримати роботу.

Його голос стає тихішим.

— А ця — від страху втратити мене.

Вона опускає голову.

— Я не хочу тебе втрачати.

Тиша між ними стає густою.

Артем обережно бере її за підборіддя.

Піднімає її обличчя.

Ніжно. Але впевнено.

— Ти мене втратиш, якщо продовжуватимеш брехати.

Пауза.

— Не тому, що я не пробачаю брехню.

Його пальці трохи стискають її підборіддя.

— А тому, що я не хочу любити брехню.

Він дивиться на неї довго.

— Я хочу любити тебе.

Її очі повні сліз.

Але тепер вона не відводить погляду.

— Я більше не буду брехати.

Тиша.

Артем вивчає її обличчя.

Ніби намагається зрозуміти — це страх чи правда.

Потім він киває.

— Я вірю.

Він обіймає її.

Міцно.

Ніби боїться, що вона розпадеться на шматки.

Оксана притуляється до нього — носом до його сорочки.

Вона вдихає запах його парфуму, кави і чогось ще… дуже знайомого.

Безпечного.

— Вибач.

Її голос тихий.

Майже дитячий.

Він цілує її в маківку.

— Я теж боюся.

Вона трохи відсторонюється.

— Чого?

— Що ти підеш.

Пауза.

— Що одного дня ти подумаєш, що недостатня.

Його рука лягає їй на щоку.

— І почнеш знову доводити світові, що ти краща, ніж є.

Він зітхає.

— І знову почнеш брехати.

Пауза.

— Собі.

Вона дивиться на нього довго.

Потім тихо каже:

— Тоді… давай домовимося.

— Про що?

— Якщо я знову злякаюся — я скажу тобі.

Пауза.

— Без брехні.

Її пальці стискають тканину його сорочки.

— Просто скажу: «я боюся».

Він дивиться на неї кілька секунд.

Потім киває.

— Домовилися.

Він проводить пальцями по її волоссю.

Повільно.

— І ще одне.

— Що?

Він трохи усміхається.

— Якщо ти колись захочеш справжній MBA…

Вона дивиться на нього здивовано.

— То ти його зробиш.

Пауза.

— Але не для мене.

Він легенько торкається її чола.

— Для себе.

Вона сміється крізь сльози.

— А якщо я не хочу MBA?

— Тоді не роби.

— А якщо я хочу просто пекти?

Він знизує плечима.

— Тоді пеки.

Пауза.

— І роби це так, щоб весь Київ стояв у черзі.

Вона дивиться на нього.

І вперше за цю розмову усміхається по-справжньому.

І в цю мить друга брехня — гірша — перестає бути кінцем.

Вона стає ще одним шматочком правди.

Ще однією тріщиною, через яку проходить світло.

Він бере чашку з її кавою.

— Твоя охолола.

— Як і моя репутація?

Він усміхається.

— Репутації відновлюються.

Він подає їй чашку.

— Головне — не знову брехати.

Вона бере каву.

Їхні пальці торкаються.

— Не буду.

Пауза.

— Обіцяю.

І тепер у цьому кабінеті вже немає двох людей, між якими стоїть брехня.