Розділ 39. Перша тріщина

Неділя. П’ятий тиждень. 18:20.
Його квартира.

Вечеря вже закінчилася — на столі тільки дві порожні тарілки від салату (він зробив його з руколою, горіхами і сиром, бо «треба іноді їсти щось зелене»), келихи з залишками білого вина і її тарт з солоною карамеллю, який вони так і не доїли — бо розмова стала важчою за будь-який десерт.

У квартирі тихо.
Не та тиша, яка комфортна.
Та, що трохи тисне на груди.

Вони сидять на дивані — не близько, як зазвичай.
Між ними — пів метра.
Але відчувається як кілометр.

Артем дивиться на неї — довго, без посмішки.

— Оксана.

Вона піднімає очі — повільно. Ніби вже знає, що зараз буде щось болюче.

— Так?

Він ставить келих на столик дуже обережно, ніби боїться, що звук скла розіб’є тишу.

— Я хочу, щоб ти відповіла чесно.
Без посмішок.
Без жартів.
Без «я тримаюся».

Вона ледь помітно киває.

— Запитуй.

Він робить глибокий вдих.

— Ти досі боїшся, що я піду.
Після того, як побачу тебе справжню.
Після того, як ти перестанеш бути «цікавою загадкою».
Після того, як ти просто будеш… Оксана.

Вона мовчить.

Секунда.
Дві.

В її голові — десятки відповідей. Розумних. Іронічних. Захисних.

Але вона обіцяла чесно.

— Так, — каже вона тихо.

Він не перебиває.
Просто чекає.

Її пальці стискаються на подолі светра.

— Я боюся, що одного дня ти прокинешся і зрозумієш: «вона не така вже й особлива».
Що я не маю MBA.
Що я не маю грандіозних планів.
Що я не рятую світ.

Вона знизує плечима.

— Я просто вмію пекти. І… любити тебе.

Тиша.

— І я боюся, що цього виявиться недостатньо.

Артем дивиться на неї — довго.
Його очі темні, серйозні.

— А якщо я скажу, що мені достатньо?

Вона посміхається.
Гірко.

— Ти вже казав.

Вона переводить погляд на стіл, де стоїть тарт.

— І я хочу вірити. Дуже хочу.

Пауза.

— Але в голові є інший голос.

— Який?

— Той, що каже: «він ще не бачив тебе в депресії».
Не бачив, коли ти не можеш встати з ліжка.
Коли цілий день дивишся в стелю і думаєш, що ти нікчема.

Її голос стає тихішим.

— Не бачив, як ти плачеш через те, що тісто не піднялося.
Не бачив, як ти скасовуєш замовлення і сидиш на підлозі кухні.

Вона ковтає.

— Не бачив, як ти мовчиш цілий день, бо боїшся сказати щось не так.

Пауза.

— І я боюся, що коли він побачить… то скаже:
«Я не підписувався на це».

Тиша.

Артем повільно підсувається ближче.
Не торкається її.
Просто зменшує відстань.

— Я вже бачив.

Вона різко піднімає голову.

— Що?

— Багато чого.

Його голос спокійний.

— Я бачив, як ти не спала три ночі поспіль, бо боялася, що клієнти не повернуться.
Як ти пекла о четвертій ранку, щоб не плакати.

Вона мовчить.

— Я бачив, як ти сказала «ні» на переїзд.
Бо боялася втратити себе.

Його голос тихішає.

— Я бачив, як ти сьогодні не відповіла мені одразу.
Бо боялася.

Він дивиться їй прямо в очі.

— І я все одно тут.

Повільно він простягає руку.

Вона дивиться на неї.
Секунду.
Ніби це не рука, а щось набагато важливіше.

Потім кладе свою долоню в його.

Теплу. Трохи тремтливу.

— Я не піду, — каже він тихо, але твердо.

Вона дивиться на їхні переплетені пальці.

— Бо я не закоханий у твою ідеальну версію.

Його великий палець повільно проводить по її долоні.

— Я закоханий у тебе.

Пауза.

— Зі всіма тріщинами.
З усіма ночами, коли ти не спиш.
З усіма тартами, які підгорають.

Він усміхається трохи.

— З усіма моментами, коли ти мовчиш.

Вона стискає його руку міцніше.

— А якщо я стану… нестерпною?

Він тихо сміється.

— Тоді я буду терпіти.

Вона дивиться на нього здивовано.

— Бо ти вже терпиш мене.

— Я?

— Так.

Він нахиляє голову.

— З моїм контролем.
З моїми питаннями.
З моїм страхом втратити тебе.

Пауза.

— Це теж не дуже легкий набір.

На її губах з’являється маленька посмішка.

Перша за весь вечір.

Перша тріщина.

Не в них.

У її страху.

Вона повільно присувається ближче.
Ніби перевіряє, чи він не відштовхне.

Не відштовхує.

Він обіймає її — міцно.

Вона притуляється щокою до його грудей.
Чує його серце.

Стук.
Стук.
Стук.

— Ми не ідеальні, — шепоче він їй у волосся.

— Ні.

— І це… добре.

Вона киває в його сорочку.

— Добре.

Він гладить її по спині. Повільно. Рівно.

У квартирі тихо.

Але тепер ця тиша інша.

Не важка.

Тепла.

— Знаєш, чого я боюся? — раптом каже він.

Вона піднімає голову.

— Чого?

Він дивиться на неї так, ніби вирішує, чи варто говорити.

— Що одного дня ти вирішиш, що заслуговуєш на когось… кращого.

Вона моргає.

— Кращого?

— Менш складного.
Менш контролюючого.
Менш… мене.

Вона дивиться на нього кілька секунд.

Потім тихо сміється.

— Артеме.

— Що?

— Ти бачив, як я плачу через тісто.

— Бачив.

— І ти думаєш, що я піду від чоловіка, який їсть мій підгорілий тарт і каже, що він «з карамелізованим характером»?

Він усміхається.

— Це був хороший жарт.

— Це була правда.

Вона торкається його щоки.

— Я не шукаю ідеального.

Пауза.

— Я шукаю свого.

Його очі стають м’якшими.

— І?

Вона ледь усміхається.

— І, здається, я вже знайшла.

Він видихає.

Ніби тримав цей подих тижнями.

Вони сидять так ще довго.

Без великих слів.

Без драм.

Просто поруч.

І десь на столі стоїть недоїдений тарт із солоною карамеллю.

Але тепер розмова вже не гірка.

Тепер у ній є трохи солодкого.