Розділ 27. Подруги радять «тримайся»

Неділя. Вечір. 20:15.

Маленька кав’ярня на Підзамче — та сама.
Ті ж темні дерев’яні столи. Та ж вузька барна стійка. Ті ж лампи з теплим світлом, що роблять обличчя м’якшими, а вечори — трохи безпечнішими.

Тут усе почалося з фальшивого резюме.
З «MBA».
З виклику.

А тепер на столі не шоти, а два келихи глінтвейну — густого, пряного, з апельсиновою шкіркою. І тарілка з її власними міні-еклерами. Вона принесла їх із собою, бо, як сказала баристі, «не можу сидіти без тіста в руках».

Катя вже майже допила свій глінтвейн. Очі блищали — від вина, від емоцій, від історії, яку щойно почула.

— Тобто ти йому сказала: «Я боюся, що ти мене покинеш»? І він відповів: «Я теж боюся, що ти мене покинеш»? — вона притисла руку до грудей. — Це вже не роман. Це вже взаємний терор любов’ю!

Марта стримувала сміх, але губи зрадницьки тремтіли.

— Він прийшов з твоїми макаронами в двері. Це рівень «я не просто закоханий, я вже готовий носити твої речі, як трофеї». Ти розумієш, що ти його повністю захопила?

Оксана сиділа, тримаючи еклер у руках, ніби це був талісман. Шоколадна глазур блищала під лампою.

— Я розумію, що все стало… занадто справжнім, — тихо сказала вона. — Він сказав, що його інтерес небезпечний. Для нього. І я… не знаю, як триматися, коли людина каже тобі: «Я боюся, що ти зробиш мене кращим».

Катя різко підняла келих.

— Тоді тримайся, красуне. Тримайся міцно. Бо якщо ти зараз відступиш — він подумає, що ти боїшся справжнього. А ти не боїшся. Ти просто звикла, що всі йшли, коли бачили справжню тебе.

Ці слова зависли між ними.

Марта поклала руку на її зап’ястя. Тепло. Спокійно.

— Слухай. Ти вже не та дівчина з кав’ярні, яка посміхається за 14 тисяч. Ти та, яка змусила генерального директора варити ванільний сироп пів години. Ти та, яка змусила його приходити з твоїми макаронами. Ти та, яка змусила його сказати «я боюся».

Вона нахилилася ближче.

— Ти вже перемогла. Тепер просто… не відпускай.

Оксана відкусила еклер. Крем був легкий, майже повітряний. Вона повільно прожувала, ніби шукала відповідь у смаку.

— А якщо я зроблю помилку? Велику. І він зрозуміє, що я — не ідеальна?

Катя закотила очі.

— Він уже знає, що ти не ідеальна. Він знає, що ти брехала про MBA. Що ти боїшся. Що ти плачеш у дверях. І він все одно приходить. З кавою. З макаронами. З собою.

Марта додала тихіше:

— Тримайся. Не тому, що ти повинна. А тому, що ти хочеш. І він теж хоче.

Оксана подивилася на них обох. На цих двох божевільних, які спочатку підштовхнули її до авантюри, а тепер сиділи тут, як два ангели-охоронці з глінтвейном.

Вона раптом відчула вдячність — глибоку, теплу. За них. За себе. За те, що не втекла.

Підняла свій келих.

— За вас. За те, що завжди кажете «тримайся», коли я хочу втекти. І за те, що якщо я все-таки втечу — ви мене знайдете і повернете назад. З тартом.

Вони цокнулися. Скло тихо задзвеніло.

Катя підморгнула.

— Якщо він сьогодні напише «де ти?» — відповідай: «Тримаюся». І нехай думає, що це про нього.

Марта засміялася.

— Або просто напиши: «Пече тісто. Приходь».

Оксана витерла пальці серветкою. Відкрила телефон. Серце чомусь прискорилося — навіть у такій дрібниці.

Вона написала:

Оксана 20:32
Я в кав’ярні з дівчатами. Тримаюся. Приходь, коли зможеш. Принесу тобі еклер.

Повідомлення відправилося.

Тридцять секунд.

Телефон завібрував.

Артем 20:32
Вже їду. Не їж усі еклери без мене.

Вона усміхнулася — не стримано, не обережно. Широко. Щиро.

— Він їде, — сказала вона.

Катя театрально зітхнула.

— Все. Я хочу такого ж. Але без фейкового MBA.

Марта посміхнулася м’яко.

— Бачиш? Він не злякався слова «тримаюся». Він просто сів у машину.

Оксана подивилася на екран ще раз.
«Вже їду».

Не «подумаю».
Не «можливо».
Не «пізніше».

Їде.

Вона тихо сказала:

— Здається, я тримаюся. І він теж.

Катя знову підняла келих.

— За «тримаюся». І за те, щоб ніколи не відпускати.

Марта додала:

— І за еклери. Бо без них усе це було б набагато сумніше.

Вони засміялися — голосно, щиро. Так само, як тоді в барі, коли все тільки починалося. Але тепер у цьому сміху не було виклику. Не було страху.

Було продовження.

За вікном повільно сипався дрібний сніг. Ліхтарі розмазували світло по мокрій бруківці. Двері кав’ярні дзенькнули — хтось зайшов, впустивши холодне повітря.

Оксана ще не оберталася. Вона просто знала.

Це вже не початок.
Це вже шлях.

І він пахнув корицею, ваніллю, теплим вином — і чимось, що не мало кінця.

Бо цього разу вони не тікали.

Вони трималися.