Розділ 23. Питання, від яких вона ухиляється

Четвер. Третій тиждень. 18:40.  
Його квартира на Печерську.  
Світло приглушене, на столі — дві тарілки з залишками вечері (він готував пасту карбонара, вона принесла чізкейк з лохиною і базиліком — «щоб було щось свіже після всього цього масла»).  
Вино вже закінчилося, залишився тільки запах дуба і ягід.

Вони сиділи на дивані — не близько, але й не далеко.  
Він — у розстебнутій сорочці, вона — в його футболці (бо «я забула змінитися після роботи, а твоя пахне тобою»).

Тиша була комфортною, але напруженою — як тісто, яке вже підійшло, але ще не можна чіпати.

Артем раптом повернувся до неї.

— Оксана.

Вона підняла очі від телефону (де саме писала дівчатам «він дивиться на мене так, ніби хоче з’їсти чізкейк разом зі мною»).

— Так?

— Чому ти досі не сказала мені своє справжнє прізвище?

Вона завмерла.  
Пальці стиснули телефон.

— Ти ж знаєш, — відповіла тихо. — Оксана К.

— К. — це що?  
Кравчук?  
Коваленко?  
Київська?

Вона опустила погляд.

— Костянтинівна.  
Оксана Костянтинівна Шевчук.

Він повільно кивнув.

— Шевчук.  
Зрозуміло.

Мовчанка.

Потім він продовжив — голос тихий, але без тиску:

— Чому ти досі не розповіла, чому пішла з тієї кав’ярні?

Вона ковтнула.

— Бо це нудно.

— Спробуй.

Вона зітхнула.  
Поклала телефон на стіл.

— Я працювала там три роки.  
Спершу офіціанткою, потім баристою, потім робила десерти.  
Власник був… хороший.  
Але платня — 14 тисяч.  
І коли я попросила підняти до 18 — він сказав: «Ти ж молода, симпатична, клієнтам подобаєшся, чого тобі ще треба?»  
Я посміхалася далі.  
Але в якийсь момент зрозуміла: якщо я залишуся — то посміхатимуся до кінця життя за 14 тисяч і компліменти від дядьків за каву.

Вона підняла очі.

— Тому коли дівчата сказали «напиши резюме з MBA» — я сказала «а чому ні?».  
Бо я втомилася бути «симпатичною дівчинкою за кавомашиною».

Артем слухав мовчки.

Потім запитав — ще тихіше:

— А чому ти не пішла вчитися?  
Справді.

Вона засміялася — гірко.

— Бо в мене немає грошей.  
І немає часу.  
І немає віри, що диплом щось змінить.  
Я вмію пекти.  
І вмію говорити з людьми.  
І цього завжди вистачало… поки не вистачило.

Він простягнув руку.  
Взяв її за підборіддя — ніжно, але впевнено.

— А тепер вистачає?

Вона подивилася йому в очі.

— Тепер… вистачає всього.  
І навіть більше.

Він поцілував її — повільно, глибоко, ніби пробував на смак не тільки губи, а й усю ту правду, яку вона щойно виклала на стіл.

Потім відірвався.

— Я хочу знати все.  
Не тому, що перевіряю.  
А тому, що хочу бути поруч з усім — з твоїми тріщинами, з твоїми страхами, з твоїми 14 тисячами і з твоїми тартами.

Вона кивнула.

— Тоді запитуй.  
Але обіцяй: не питай про те, що я вже забула.

Він усміхнувся.

— Обіцяю.  
Але ще одне питання.

— Яке?

— Чому ти досі боїшся, що я піду?

Вона зітхнула.

— Бо всі йшли.  
Коли дізнавалися, що я не «та, за кого себе видаю».

Він притягнув її до себе.  
Обійняв міцно.

— Я вже знаю, за кого ти себе видаєш.  
І мені подобається саме ця людина.  
Тож якщо я піду — то тільки тому, що ти мене виженеш.  
Своїм чізкейком з базиліком.

Вона засміялася — тихо, в його шию.

— Він же смачний.

— Найсмачніший.

Вони сиділи так довго — обійнявшись, без слів.

Потім вона прошепотіла:

— Запитуй далі.  
Я більше не ухилятимуся.

Він поцілував її в скроню.

— Добре.  
Але не сьогодні.  
Сьогодні я просто хочу тримати тебе.  
І щоб ти не питала, чи піду я.

Вона притулилася ближче.

— Не підеш.

— Не піду.

І в цю мить питання, від яких вона ухилялася,  
перестали бути страшними.

Бо відповіді вже були в них обох.

І пахли базиліком, ваніллю і чимось, що вже не мало назви.