Розділ 22. Випадковий обід із її десертом

Середа. Третій тиждень. 13:22.

Офісна кухня на 14-му поверсі.  
Зазвичай у цей час тут тихо, як у церкві після служби — тільки гудіння холодильника і запах вчорашньої кави.  
Сьогодні ні.

Оксана сиділа за столом одна, перед нею — маленька тарілка з останньою скибкою тарта з солоною карамеллю та мигдалем.  
Вона спекла його вчора о пів на другу ночі, бо після вечора з Артемом сон не йшов, а думки бігали по колу: «а якщо це все — тільки смачний десерт, а не щось більше?»  
Тарт вийшов ідеальним: хрустке тісто, липка карамель, що тягнеться, як обіцянки, і легка гірчинка мигдалю — ніби нагадування, що солодке завжди має край.

Вона відкусила шматочок і тихо застогнала — так смачно, що захотілося заплакати від самої себе.

Двері кухні відчинилися.

Артем увійшов — у білій сорочці, рукави підкатані, в руках дві пластикові контейнери з офісним обідом: курка з рисом і якийсь жалюгідний салат.

Побачив її. Зупинився.

— Обід без мене? — голос спокійний, але з тією іронією, від якої в неї завжди мурашки по спині.

Оксана підняла голову.  
Посміхнулася — не тією професійною, а справжньою, трохи втомленою, трохи винуватою.

— Думала, ти в ресторані, як завжди.  
Там же шеф-кухарі, а не я з підгорілим тістом.

Він поставив свої контейнери на стіл навпроти.  
Сів.  
Так близько, що їхні коліна майже торкалися під столом.

— Сьогодні захотілося простіше.  
І ближче.

Його погляд упав на її тарт.

— Це… той самий?

— Так.  
Вчорашній.  
Залишився шматочок.  
Хотіла викинути, але… шкода.

Він простягнув руку.  
Вона подала йому виделку — без слів.

Він узяв шматочок.  
Відкусив.

Повільно.

Закрив очі на секунду — як завжди робив, коли смакував щось її.

Відкрив.

— Це… злочин, — сказав тихо, майже шепотом.

Оксана засміялася — коротко, нервово.

— Ти вже казав.

— Бо це злочинно смачно.  
Кожен раз.  
І щоразу сильніше.

Вони їли мовчки кілька хвилин.  
Він — її тарт.  
Вона — його мовчання.  
Ніби це був найзвичайніший обід у світі, а не момент, коли все могло змінитися або залишитися таким самим.

Потім він раптом, без попередження:

— Знаєш, що я подумав?

Вона підняла очі.

— Що?

— Що ти могла б просто сказати «ні» на все це.  
На роботу.  
На мене.  
На ці вечері.  
На каву з ваніллю.  
Але ти не кажеш.

Оксана відклала виделку.

— Бо я не хочу казати «ні».

Він подивився на неї довго — так, ніби бачив усередину, до самого дна.

— А що ти хочеш?

Вона ковтнула.

— Хочу, щоб це не закінчувалося.  
Щоб я могла приносити тарт на обід.  
І щоб ти їв його, як зараз.  
І щоб ми не грали в гру «хто кого розкусить першим».

Він усміхнувся — повільно, майже болісно.

— Ми вже не граємо.

— Ні?

— Ні.  
Ми вже… разом.

Він простягнув руку через стіл.  
Взяв її пальці — не міцно, а так, ніби боявся зламати.

— Просто разом.

Оксана відчула, як у грудях щось розпускається — не страх, не паніка, а щось тепле, липке, як та сама карамель.

— Тоді… їж далі, — сказала вона тихо. — Бо тарт тане.

Він відкусив ще шматочок.

— Він тане, — погодився він. — Але я нікуди не поспішаю.

Вони сиділи так ще хвилин десять — просто їли.  
Його курка з рисом уже охолола.  
Її тарт майже зник.

Потім він підвівся.

— Дякую за обід.

Вона посміхнулася.

— Дякую, що прийшов.

Він нахилився через стіл.  
Поцілував її в скроню — коротко, ніжно, ніби це був звичайний жест.

— До вечора.

І пішов.

Оксана залишилася одна з порожньою тарілкою і відчуттям, що  
цей обід — випадковий — став найважливішим за весь час.

Вона відкрила чат.

Оксана 13:38  
Дівчата.  
Він прийшов на кухню.  
З’їв мій тарт.  
Сказав, що ми вже разом.  
І поцілував у скроню.

Катя 13:39
Я ЗАРАЗ ЗАПЛАЧУ 
Це вже не роман.  
Це вже казка з хепі-ендом у солоній карамелі.

Марта 13:39 
Тепер ти офіційно — не просто дівчина з тартом.  
Ти — дівчина з його тартом.  
І він повертатиметься.  
Завжди.

Оксана подивилася на порожню тарілку.

І тихо сказала собі:

— Випадковий обід.  
Але вже не випадковий.

І посміхнулася — солодко, як карамель.