Розділ 21. Він не довіряє ідеальності

Четвер. Третій тиждень. 16:20.

Оксана сиділа в своєму кабінеті, дописуючи останній звіт за день.  
Цифри були красивими: churn впав ще на 0,6 %, клієнти надсилали фото своїх тартиків з підписами «дякую, що нагадали про смак життя».  
Команда вже починала жартувати, що «Оксана — наш новий корпоративний антистрес».  
Все було ідеально.  
Занадто ідеально.

Вона саме зберегла файл, коли двері відчинилися без стуку.

Артем увійшов.  
Закрив двері за собою.  
Стояв мовчки, дивлячись на неї.

Оксана підняла голову.

— Щось не так?

Він підійшов до столу.  
Сперся долонями на стільницю — як завжди, коли хотів бути близько, але не торкатися.

— Все занадто добре, — сказав він тихо.

Вона завмерла.

— Що ти маєш на увазі?

Він подивився їй прямо в очі — глибоко, майже болісно.

— Ти працюєш ідеально.  
Клієнти повертаються.  
Команда тебе любить.  
Звіти — бездоганні.  
Навіть кава, яку я тобі приношу, ти п’єш з ідеальною посмішкою.

Він зробив паузу.

— Я не довіряю ідеальності, Оксана.

Вона відчула, як у грудях щось стискається — не страх, а щось гостре, знайоме.

— Ти думаєш, що я граю роль? — запитала вона тихо.

— Ні.  
Я думаю, що ти боїшся зробити помилку.  
І тому робиш усе… бездоганно.  
А бездоганність — це маска.

Він випростався.

— Я бачив, як ти працюєш під тиском.  
Як ти брешеш, коли треба.  
Як ти смієшся, коли страшно.  
Але зараз ти… занадто спокійна.  
Занадто успішна.  
І це мене лякає.

Оксана підвелася повільно.

— Ти боїшся, що я зникну, коли перестану бути ідеальною?

Він мовчав секунду.  
Потім кивнув.

— Так.

Вона підійшла до нього.  
Тепер вони стояли близько — як завжди.

— Артеме… я не ідеальна.  
Я просто… намагаюся не розвалитися.

Вона простягнула руку.  
Торкнулася його долоні — коротко, але міцно.

— Я боюся того самого.  
Що якщо я зроблю помилку — справжню, велику — ти подивишся на мене і скажеш: «ну що ж, було цікаво».

Він узяв її руку.  
Переплів пальці.

— Я не скажу.

— Звідки ти знаєш?

Він притягнув її ближче.

— Бо я вже бачив тебе справжню.  
Коли ти брехала.  
Коли ти боялася.  
Коли ти пекла о третій ночі, щоб не плакати.  
І мені сподобалося саме це.  
Не ідеальність.  
А ти — з усіма тріщинами.

Він торкнувся її чола своїм чолом.

— Тож роби помилки.  
Великі.  
Маленькі.  
Які завгодно.  
Я буду тут.  
І якщо треба — я їх з’їм разом з тобою.  
Як твій тарт.

Оксана засміялася — тихо, нервово, але вже без маски.

— Ти боїшся ідеальності, а я боюся, що ти мене покинеш через неї.

Він усміхнувся — тепло, майже ніжно.

— Тоді давай домовимося.  
Жодної ідеальності.  
Тільки правда.  
І десерти.  
І кава з ваніллю.  
Навіть якщо вона буде гіркою.

Вона кивнула.

— Домовилися.

Він поцілував її — коротко, але глибоко.

Потім відступив.

— Вечеря сьогодні.  
У тебе вдома.  
Я принесу вино.  
Ти — помилку.

Вона посміхнулася — щиро, з усіма тріщинами.

— Я приготую щось, що точно підгорить.  
Щоб ти не сумнівався.

Він засміявся — низько, тепло.

— Ідеально.

І вийшов.

Оксана залишилася одна.

Вона подивилася на свій звіт — ідеальний, бездоганний.

Потім видалила останній рядок.

Написала замість нього:

«Ризик: клієнти можуть не повернутися.  
Але ми спробуємо ще раз.  
І ще.  
Бо люди — не цифри.»

Зберегла.

І тихо сказала в порожнечу:

— Він не довіряє ідеальності.  
А я більше не хочу бути ідеальною.

Тільки справжньою.

І це вже було солодше за будь-який тарт.