Правила, які вона порушила

Розділ 20. Кава, яка пахне ваніллю

Вівторок. Третій тиждень. 8:45 ранку.

Оксана зайшла в офіс першою — як завжди останнім часом. Вона навчилася любити цю тишу. Скляні стіни ще не відбивали гул голосів, комп’ютери не світилися синім, повітря було чистим, майже невинним.

І на її столі вже стояла чашка кави.

Чорна.
Без цукру.
Але пахла… ваніллю.

Вона зупинилася так різко, ніби хтось торкнувся її плеча. Подивилася на чашку з обережністю — ніби та могла її вкусити, викрити, зрадити.

Під чашкою — маленька записка. Його почерк. Різкий. Впевнений. Без зайвих завитків, без емоцій на папері — але з емоціями між рядків.

«Доброго ранку.
Ванільний сироп — з вчорашнього вечора. Не викидай, бо я вчора пів години його варив.
А. В.»

Пів години.

Оксана повільно сіла в крісло. Пальці ковзнули по краю чашки. Тепла. Справжня. Не випадкова.

Вона піднесла її до губ.
Зробила ковток.

Смак був ідеальний. Гіркота кави — глибока, доросла. М’яка солодкість ванілі — не нудотна, а тепла. І ще щось… щось домашнє. Наче хтось не просто додав сироп, а додав намір. Турботу. Вибір.

Тепло розлилося по грудях, повільно, спокійно. Не вибухом — а впевненістю.

Вона посміхнулася. Тихо. Сама собі. Так, ніби ніхто не мав права це бачити.

Відкрила чат.

Оксана 8:48
Дівчата. Він приніс мені каву. З ваніллю. І написав, що сам варив сироп пів години. Це вже не роман. Це вже… домашня хімія.

Повідомлення відправилося — і вже за секунду спалахнуло відповіддю.

Катя 8:49
ПІВ ГОДИНИ ВАРИВ СИРОП ДЛЯ ТЕБЕ?! Це рівень «я готовий варити тобі карамель до кінця життя»

Марта 8:49
Ти розумієш, що він тепер не просто твій бос? Він тепер твій особистий бариста з дипломом MBA і серцем на підвішеному режимі.

Оксана тихо засміялася. Її серце билося трохи швидше, ніж дозволено діловим ранкам.

Вона вже хотіла відповісти — але двері кабінету відчинилися.

Артем увійшов.

Звичайний костюм. Темно-синій. Звичайна біла сорочка. Запонки — ті самі, срібні. Він виглядав як завжди: зібраний, стриманий, професійний.

Але очі — не звичайні.

Сьогодні в них було щось м’якше. Наче він залишив частину броні вдома.

— Доброго ранку, — сказав він спокійно.

Його голос був рівний. Але вона вже вміла чути підтекст.

— Доброго… — вона підняла чашку трохи вище. — Дякую. За ваніль.

Він підійшов ближче. Став навпроти столу, але не як керівник. Як чоловік, який чекає відповіді.

— Ти п’єш?

— Так. І… мені подобається.

Він кивнув, ніби щойно підтвердив якусь внутрішню угоду.

— Добре. Бо я вчора вирішив: якщо вже варити сироп — то тільки для тебе.

Її пальці трохи стиснули чашку.

— Артеме…

У цьому одному слові було все: страх, обережність, надія, питання.

Він підняв руку — тихо, без наказу. Просто жест. Пауза.

— Я знаю. Що ти ще боїшся. Що це все може розтанути, як карамель на сонці. Що одного ранку я прийду без кави. Або взагалі не прийду.

Вона ковтнула повітря. Бо саме цього вона і боялася.

— Я звикла, що хороше довго не триває, — сказала вона тихо.

Він обійшов стіл. Повільно. Без поспіху. Зупинився зовсім близько.

— Тоді давай так, — його голос став нижчим. — Кожного ранку — кава. З ваніллю. Або з корицею. Або з чимось новим. Поки ти не перестанеш боятися.

Вона підняла на нього очі.

— А якщо я ніколи не перестану?

Його усмішка була теплою. Майже болісною. Наче він уже прийняв цей сценарій.

— Тоді я варитиму сироп щодня. Поки ти не зрозумієш: це вже не кава. Це вже ми.

Тиша між ними стала густою. Не незручною — а значущою.

Він простягнув руку.

Ніякої театральності. Просто відкрита долоня.

Вона дивилася на неї кілька секунд. Потім поклала свою. Обережно. Наче тестувала реальність.

Його пальці переплелися з її.

Коротко.
Але міцно.

У цьому стисканні не було пристрасті. Там була обіцянка.

Він першим відпустив. Повернувся до ролі.

— Нарада о 10:00. Не запізнюйся.

Вона усміхнулася.

— Не запізнюся.

Він зупинився вже біля дверей. Обернувся.

— Оксано.

— Так?

— Я не граюся.

Сказав тихо. І вийшов.

Двері зачинилися. Офіс знову став тихим.

Оксана залишилася одна з чашкою, яка все ще пахла ваніллю.

Вона піднесла її до губ. Зробила ще один ковток. Відчула, як тепло опускається нижче — до живота, до серця, до місця, де вона так довго тримала захист.

— Кава, яка пахне ваніллю… — прошепотіла вона. — І здається… це вже назавжди.

Вона відкрила ноутбук.

На екрані — порожній документ.

Назва: «План розвитку компанії. Квартал IV».

Вона виділила текст. Видалила.

І написала новий заголовок:

«План.
Для себе.»

Пальці зависли над клавіатурою.

Вона не знала, як будувати «їх». Не знала, які KPI ставлять стосункам. Який дедлайн у страху. Яка стратегія для довіри.

Але знала одне:

Хтось варив для неї сироп пів години.

І це вже було більше, ніж обіцянки.