Розділ 19. Випадковий обід із її десертом

Середа. Третій тиждень. 13:15.

Офісна кухня на 14-му поверсі — маленька, але затишна: білі шафки, велика кавомашина, стіл на шестеро і вікно з видом на хмарочоси Печерська.  
Зазвичай о цій порі тут порожньо — всі їдять у ресторанах або за столами з салатами з Glovo.  
Але сьогодні не так.

Оксана сиділа одна за столом, перед нею — маленька тарілка з шматком тарта з солоною карамеллю і мигдалем.  
Вона спекла його вчора вночі, бо не могла заснути — думала про нього, про вчорашню вечерю, про те, як він тримав її за руку і дивився так, ніби вже знав, чим усе закінчиться.  
Тарт був ідеальний: хрустке тісто, липка карамель, легка гірчинка мигдалю.  
Вона відкусила шматочок і тихо застогнала від задоволення.

Двері кухні відчинилися.

Він увійшов — у білій сорочці, рукави підкатані, в руках — дві тарілки з офісним обідом: курка з рисом і салат.  
Побачив її. Зупинився.

— Обід без мене? — запитав з легкою іронією.

Оксана підняла голову.  
Посміхнулася — не №4, а справжньою, втомленою, але щирою.

— Я думала, ви в ресторані, як завжди.

Він поставив свої тарілки на стіл навпроти неї.  
Сів.

— Сьогодні захотілося простіше.  
І ближче.

Він подивився на її тарт.

— Це… той самий?

— Так.  
Вчорашній.  
Залишився шматочок.

Він простягнув руку.  
Вона подала йому виделку.

Він узяв шматочок.  
Відкусив.

Закрив очі на секунду — як завжди.

Відкрив.

— Це… злочин, — сказав тихо. — Знову.

Оксана засміялася.

— Ви вже говорили.

— Бо це злочинно смачно.  
Кожен раз.

Вони їли мовчки кілька хвилин.  
Його курка з рисом.  
Її тарт.  
Ніби це був найнормальніший обід у світі.

Потім він раптом:

— Знаєте, що я думаю?

Вона підняла очі.

— Що?

— Що ви могли б просто сказати «ні» на все це.  
На роботу.  
На мене.  
На цю божевільну гру.  
Але ви не кажете.

Оксана відклала виделку.

— Бо я не хочу казати «ні».

Він подивився на неї довго.

— А що ви хочете?

Вона ковтнула.

— Хочу, щоб це не закінчувалося.  
Щоб я могла приносити тарт на обід.  
І щоб ви їли його, як зараз.  
І щоб ми не грали в гру «хто кого розкусить першим».

Він усміхнувся — повільно, майже болісно.

— Ми вже не граємо.

— Ні?

— Ні.  
Ми вже… разом.

Він простягнув руку через стіл.  
Взяв її за пальці.

— Просто разом.

Оксана відчула, як у грудях щось розпускається — не страх, не паніка, а щось тепле, солодке, як карамель.

— Тоді… їжте далі, — сказала вона тихо. — Бо тарт тане.

Він відкусив ще шматочок.

— Він тане, — погодився він. — Але я нікуди не поспішаю.

Вони сиділи так ще хвилин десять — просто їли.  
Він — її тарт.  
Вона — його мовчання.

Потім він підвівся.

— Дякую за обід.

Вона посміхнулася.

— Дякую, що прийшли.

Він нахилився через стіл.  
Поцілував її в скроню — коротко, ніжно.

— До вечора.

І пішов.

Оксана залишилася одна з порожньою тарілкою і відчуттям, що  
цей обід — випадковий — став найважливішим за весь час.

Вона відкрила чат.

Оксана 13:38
Дівчата.  
Він прийшов на кухню.  
З’їв мій тарт.  
Сказав, що ми вже разом.  
І поцілував у скроню.

Катя 13:39 
Я ЗАРАЗ ЗАПЛАЧУ
Це вже не роман.  
Це вже казка з хепі-ендом у солоній карамелі.

Марта 13:39
Тепер ти офіційно — не просто дівчина з тартом.  
Ти — дівчина з його тартом.  
І він повертатиметься.  
Завжди.

Оксана подивилася на порожню тарілку.

І тихо сказала:

— Випадковий обід.  
Але вже не випадковий.

І посміхнулася — солодко, як карамель.