Розділ 18. Саркастичні діалоги як війна

Понеділок. Третій тиждень. 14:30.  
Велика нарада в скляній кімнаті.  
За столом — фінансовий директор, маркетинг-директорка, двоє менеджерів з продажів і Артем у центрі.  
Оксана сидить навпроти нього — тепер уже не з краю, а майже в центрі.  
На екрані — її останній звіт: churn впав ще на 0,9 %, клієнти пишуть відгуки з емодзі тортів і сердець.

Фіндиректор (з кислою міною):

— Ну що, Оксана, ваші десерти працюють.  
Але це ж не може бути вічно.  
Клієнти ж не будуть повертатися тільки за макаронами.

Оксана подивилася на нього з тією самою спокійною посмішкою, яку Катя назвала «посмішкою вбивці в фартусі».

— Можуть.  
Якщо ми будемо робити це не «тільки за макаронами», а тому, що вони відчувають, що їх не просто обслуговують — їх люблять.  
Або хоча б не ігнорують.

Маркетинг-директорка фыркнула.

— Люблять?  
Ми IT-компанія, а не служба знайомств.

Оксана не відвела погляду.

— А ви коли-небудь пробували повернути клієнта, який пішов, тільки цифрами?  
Це як пропонувати людині секс за допомогою Excel-таблиці.  
Можна, але результат передбачуваний.

Артем сидів мовчки.  
Але кутики його губ здригнулися.

Фіндиректор почервонів.

— Ви, здається, забули, що говорите з керівництвом.

Оксана нахилила голову.

— Ні.  
Я просто нагадую, що клієнти — це не рядки в базі даних.  
Вони — люди.  
І люди люблять, коли їх годують.  
Не тільки інформацією.

Маркетинг-директорка повернулася до Артема:

— Артеме Вадимовичу, це вже переходить межі.  
Ми не кондитерська.

Артем повільно підвівся.  
Підійшов до проектора.  
Вимкнув його.

Потім повернувся до столу.  
Подивитися на Оксану.

— Вона права.

Тиша.  
Як після вибуху.

Він продовжив, не відводячи від неї погляду:

— Ми можемо витрачати мільйони на рекламу.  
Або можемо витрачати тисячі на те, щоб клієнти відчули, що вони не просто платять — вони отримують частинку тепла.  
І якщо для цього потрібні макарони — то нехай будуть макарони.

Він повернувся до маркетинг-директорки.

— І якщо вам це здається несерйозним — то вам, мабуть, варто згадати, скільки клієнтів ми втратили минулого року саме через «серйозність».

Потім він подивився на Оксану знову.

— Продовжуйте, Оксана.  
Тільки тепер — офіційно.  
Ви відповідаєте за клієнтський досвід.  
Повністю.

Вона кивнула.  
Не посміхнулася.  
Просто кивнула.

Після наради всі розійшлися швидко — ніхто не хотів залишатися в цій напрузі.

Оксана вже збирала речі, коли Артем підійшов до неї.  
Зупинився за спиною.

— Ви сьогодні були… безжальна, — сказав він тихо.

Вона обернулася.

— Я просто відповіла так, як мене вчили.  
Сарказмом.

Він усміхнувся — повільно, знайомо.

— Це була війна.  
І ви виграли.

Він нахилився ближче.

— Знаєте, що мені подобається найбільше?

— Що?

— Що ви б’єтеся не за посаду.  
А за людей.  
Навіть коли це виглядає як бунт проти системи.

Вона подивилася йому в очі.

— А вам подобається, коли я бунтую?

Він торкнувся її зап’ястя — коротко, пальцями.

— Мені подобається, коли ви справжня.  
Навіть коли ви саркастична.

Він відступив.

— Вечеря сьогодні.  
У мене.  
Принесіть щось гостре.  
Бо після сьогоднішнього дня мені потрібен смак, який кусається.

Оксана посміхнулася — вперше за весь день щиро.

— Тоді буде перець чилі в шоколаді.  
І я.

Він засміявся — низько, тепло.

— Ідеально.

Він пішов першим.

Оксана залишилася одна в скляній кімнаті.

Відкрила чат.

Оксана 15:12
Дівчата.  
Я щойно виграла війну сарказмом.  
Проти всього керівництва.  
Артем сказав, що я тепер офіційно відповідаю за клієнтський досвід.  
І запросив на вечерю.  
З гострим десертом.

Катя 15:13
Я В ПІЗДЄЦІ ВІД ЗАХОПЛЕННЯ   
ТИ ТЕПЕР КОРОЛЕВА КОМПАНІЇ І ЙОГО СЕРЦЯ ОДНОЧАСНО

Марта 15:13
Готуємо чилі в шоколаді.  
І пам’ятай: якщо він тебе поцілує після гострого — це вже не поцілунок.  
Це війна на виживання.  
І ти знову переможеш.

Оксана закрила телефон.

Подивилася на своє відображення в склі.

І тихо сказала:

— Сарказм як війна.  
Але здається, я вже не хочу перемагати.  
Хочу, щоб ми обидва виграли.

І пішла готувати щось гостре.

Бо якщо війна — то тільки смачна.