Розділ 17. Кава, яка пахне ваніллю

Субота. 10:12 ранку.  
Артемова квартира на Печерську — не пентхаус з видом на весь Київ, як можна було подумати, а великий, але дуже затишний лофт на верхньому поверсі старої будівлі.  
Високі стелі, старі цегляні стіни, величезні вікна, крізь які ллється м’яке зимове світло.  
На кухні — острівець з темного дерева, на ньому вже дві чашки, кавоварка і маленька тарілка з його вчорашніми круасанами (ті, що вона принесла вчора ввечері).

Вчора вони вечеряли.  
Він приготував стейк (ідеальний, середньої прожарки, як і все в нього), вона принесла тарт з солоною карамеллю.  
Вони говорили про роботу.  
Потім про десерти.  
Потім про те, чому люди брешуть.  
Потім мовчали.  
Довго.  
І в якийсь момент він просто взяв її за руку — не для поцілунку, не для чогось більшого.  
Просто тримав.  
І це було страшніше за будь-який поцілунок.

А тепер ранок.

Оксана прокинулася першою.  
Він ще спав у великій спальні (вона залишилася на дивані в вітальні — не тому, що він не пропонував, а тому, що вона сама сказала «я ще не готова»).  
Вона тихо встала, пішла на кухню, заварила каву.

Він увійшов босоніж, у чорній футболці й сірих спортивних штанах.  
Волосся розпатлане.  
Очі ще сонні.

— Доброго ранку, — сказав він хрипко.

— Доброго… — вона простягнула йому чашку. — Кава. З ванільним сиропом.  
Я знайшла в твоєму холодильнику.

Він узяв чашку.  
Зробив ковток.

— Пахне тобою, — сказав тихо.

Оксана завмерла.

— Чим?

— Ваніллю.  
І корицею.  
І ще чимось… що я не можу описати.

Він поставив чашку.  
Підійшов ближче.

Вона стояла спиною до кухонного острівця.  
Він зупинився за крок.

— Ти пахнеш так завжди? — запитав він.

— Коли пеку — так.  
Коли боюся — теж.

Він усміхнувся — повільно, майже ніжно.

— Тоді ти завжди пахнеш так.

Мовчанка.

Потім він нахилився.  
Не для поцілунку.  
Просто носом торкнувся її волосся.

— Я вчора не спав, поки ти не заснула, — прошепотів він. — Боявся, що ти встанеш і підеш.

Оксана відчула, як серце калатає.

— Я теж боялася.

Він підняв голову.  
Подивитися в очі.

— Чого?

— Що ти прокинешся і скажеш: «дякую за тарт, до побачення».  
Що вся ця гра закінчиться, як тільки я перестану бути загадкою.

Він узяв її за підборіддя — ніжно, але впевнено.

— Ти не загадка.  
Ти — відповідь.

Він поцілував її.  
Повільно.  
Смак кави, ванілі, солоної карамелі й чогось, що не мало назви.

Це був не поцілунок «нарешті».  
Це був поцілунок «нарешті чесно».

Він відірвався першим.  
Торкнувся чола її чола.

— Кава охолоне, — сказав він тихо.

— Нехай, — відповіла вона. — Є час спекти нову.

Він засміявся — низько, тепло.

— Тоді спекемо разом.

Вони стояли на кухні, тримаючись за руки.  
Кава пахла ваніллю.  
І корицею.  
І ще чимось, що вже не було брехнею.

Вона дістала телефон (який лежав на островці) і швидко написала в чат:

Оксана 10:28  
Дівчата.  
Він поцілував мене.  
І сказав, що я пахну ваніллю.  
І що я — відповідь.

Катя 10:29
Я ЗАРАЗ ПОМРУ ВІД ЩАСТЯ 
ДЕТАЛІ!!! ВСІ ДЕТАЛІ!!!

Марта 10:29
Це офіційно.  
Ти виграла.  
І не тільки роботу.  
Тепер печіть разом.  
І нехай кава завжди пахне ваніллю.

Оксана посміхнулася екрану.

Потім подивилася на нього.

— Готовий пекти?

Він узяв її за руку.

— Готовий на все.

І вони пішли до духовки.

Бо іноді найкращий спосіб сказати правду —  
це просто спекти щось разом.  
І нехай пахне ваніллю.