Розділ 16. Вона працює краще, ніж «мала б»

Понеділок. Другий тиждень. 10:15 ранку.

Оксана вже не ховалася за ноутбуком, як у перші дні.  
Тепер вона ходила по офісу з маленьким блокнотом у руках, записувала розмови з клієнтами, які поверталися, і тих, хто ще вагався.  
Вона не просто дзвонила — вона говорила з людьми так, ніби вони були її сусідами по під’їзду, яким потрібно пояснити, чому не варто кидати сервіс.  
І це працювало.

За вихідні повернулися ще четверо клієнтів.  
Один навіть написав у чат підтримки:  
«Дякую за макарони. Я не знав, що компанія може бути такою… смачною. Продовжуємо співпрацю».

Фінансовий директор (той самий, що раніше пирхав) підійшов до неї в коридорі з кавою в руках.

— Оксана, ви… ви реально це зробили?  
У нас churn за тиждень впав на 1,7 %.  
Це не статистика. Це диво.

Вона тільки посміхнулася — тихо, без посмішки №4.

— Це не диво.  
Це просто люди, яким нагадали, що їх цінують.

Він подивився на неї з повагою.  
Вперше.

О 11:30 Артем викликав її до себе.

Кабінет.  
Велике вікно.  
Київ під сірим зимовим небом.

Він сидів за столом, перед ним — відкритий звіт.

— Сідайте.

Вона сіла.  
Не нервувала.  
Вже ні.

Він подивився на неї довго.

— Ви працюєте краще, ніж будь-хто з моїх попередніх помічників.  
Краще, ніж люди з справжніми MBA.  
Краще, ніж ті, хто вчився в LSE на кампусі.

Оксана ковтнула.

— Я просто… роблю те, що вмію.

Він відкинувся на спинку крісла.

— Ви робите те, чого не вміють люди з дипломами.  
Ви робите людей щасливими.  
А не просто цифри.

Він підвівся.  
Підійшов до вікна.  
Стояв спиною до неї.

— Знаєте, чому я вас залишив?

Вона мовчала.  
Чекала.

Він повернувся.

— Бо я бачив, як ви боїтеся.  
І як ви все одно йдете вперед.  
І як ви перетворюєте страх на щось… смачне.

Він зробив крок ближче.

— Ви не просто помічник.  
Ви вже керуєте частиною компанії.  
І робите це краще, ніж «мала б».

Оксана підвелася теж.

Тепер вони стояли близько.  
Як завжди.

— А якщо я скажу, що боюся не впоратися? — прошепотіла вона.

Він усміхнувся — повільно, майже ніжно.

— Тоді я скажу: «Печи.  
Коли ти печеш — ти не боїшся.  
І я теж не боюся».

Він простягнув руку.  
Не для потиску.  
Просто торкнувся її долоні кінчиками пальців.

Коротко.  
Але достатньо, щоб усе всередині здригнулося.

— Продовжуйте, Оксана.  
Ви вже не «мала б».  
Ви — є.

Він відступив.

— І ще одне.

Вона підняла очі.

— Сьогодні ввечері.  
Після роботи.  
Приходьте до мене додому.  
Не на нараду.  
Просто… повечеряємо.  
Ви принесете десерт.  
Я — вино.

Оксана завмерла.

— Це… запрошення?

— Це наказ, — сказав він тихо. — Але тільки якщо ви захочете.

Вона подивилася йому в очі.  
Довго.

Потім кивнула.

— Я принесу тарт.  
З солоною карамеллю.

Він усміхнувся — повноцінно.

— Тоді до вечора.

Він вийшов першим.

Оксана залишилася одна.

Вона відкрила чат.

Оксана 11:48  
Дівчата.  
Він сказав, що я працюю краще, ніж мала б.  
І запросив на вечерю.  
До себе додому.  
Сьогодні.

Катя 11:49  
ЩООООООООО?!?!  
Це вже не корпоратив.  
Це вже побачення рівня «я знаю, що ти брехуха, але хочу тебе всю».

Марта 11:50 
Ти йдеш?

Оксана 11:51
Так.  
З тартом.  
І з серцем, яке зараз випадає.

Катя 11:51
Тоді печемо найкращий тарт в історії.  
І пам’ятай: якщо він тебе поцілує — ми хочемо всі деталі.  
Якщо не поцілує — ми все одно хочемо деталі.

Оксана закрила телефон.

Подивилася у вікно.

І тихо сказала собі:

— Вона працює краще, ніж мала б.  
Тепер подивимося, чи вміє вона… любити так само.

І пішла готувати тарт.

Бо якщо вже йти до нього додому —  
то тільки з чимось небезпечним.  
І дуже, дуже смачним.

«Сердечко ❤️, якщо ця глава не відпустила тебе. Дякую, що відчуваєш разом з ними. »